ПАРУС Белеет парус одинокой
в тумане моря голубом.
Что ищет он в стране дала
Что кинул о в краю роди
далекой
родном?..
Играют волны - ветер с
и мачта гнётся и скрыли
Vaul он счастия не ище
и не от счастия бежит!
М. Ю. Лермонтов.
под ним струя светлей лаа
Над ним луч солнца золот
А он, мятежный, просит
Как будто в бурях есть пок
е лазури,
олотой.
сит бури,
2. Выпишите парами слова, противоположные по значе
символизирует каждое из них?
3. Найдите в тексте эпитеты, метафоры, повтор слов, одинаковое
Построение предложений, обратный порядок слов, повторяющиеся звуки
Отже, «людина», як один із видів живих істот, населяє планету Земля. Є кілька кардинально протилежних теорій її походження – від «цинічно-приземленою» теорії Ч. Дарвіна до містичної гіпотези інопланетної природи Homo Sapiens. Однак, незважаючи на розбіжності, всі вчені сходяться на думці, що людина єдина в трьох іпостасях – біологічній, соціальній і духовній. Що це означає?
У своєму житті людина проявляє себе як істота біологічна: вона володіє певною анатомією і фізіологією, у неї існують інстинкти і основні потреби – в їжі, у відпочинку, безпеці, продовженні роду. Однак це – лише частина потреб людини. Вона не може жити, не виконуючи певних функцій у суспільстві, соціумі. Всі ми за своє життя виконуємо безліч соціальних ролей – дітей, батьків, друзів, студентів, працівників, колег. Життя людини в суспільстві, його розвиток саме як соціальної істоти вчені називають социогенез (на відміну від антропогенезу – розвитку людини як біологічної істоти). Вчені довели, що людині необхідно оточення інших людей, необхідно відчувати себе частиною «великого колективу» – бути соціалізованим, включеним в життя суспільства. Тільки тоді людина набуває специфічні навички, що відрізняють його від тварини, – мова, вміння взаємодіяти з іншими людьми, приносити користь суспільству.
Але і це ще не все. Можна сказати, що у своїй біологічній природі людина реалізується як особистість, в соціальній діяльності – як індивід. Але досягти вищого ступеня розвитку людини на цій Землі – стати особистістю – йому дозволяє лише духовна сфера. Вона включає в себе почуття, емоції, думки індивіда, його потреби в самовираженні і творчості, його морально-етичні принципи
Для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка...
Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства XIX століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.
Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. І не тільки однодумців та друзів, а й супротивників, опонентів і антиподів. Увесь широкий спектр поглядів, інтересів і настроїв епохи, що у своїй сукупності й створювали ту історичну реальність, в якій він був собою.
Великий подвиг Тараса Шевченка полягав передусім у тому, що він, винищивши поняття про свій народ – повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, – водночас підніс до загальнолюдського рівня і відроджувану літературу цього народу.
І не менш великий подвиг його в тому, що відроджувану літературу свого народу він запліднив найпередовішими ідеями свого часу і навіть випереджальними. Не запозиченими (хоч начитаність його, відбита в щоденниках і в автобіографічних повістях, безсумнівна, а зацікавлення його досягненнями людської думки було постійно велике), а тими, до яких підводив і досвід власного народу, які народжувалися з болю і роздумів про нього, з потреб боротьби за його кращу долю, за його майбутнє. І, звичайно ж, з високого поняття про людину, про людство.
Шевченко – творець в українській літературі, в духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того “національного сорому”, який завжди є потребою і передумовою великого національного руху, всякого національного відродження. Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. З чого черпають сили й надії. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу, і серед цих заповітів перший і останній:
Свою Україну любіть,
Любіть її... во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Объяснение: