Поема відомого українського поета Миколи Вороного «Євшан-зілля» розповідає про цікаві сторінки історії України, які стосуються княжої доби, про долю половецького юнака, який забув свою Батьківщину, потрапивши у полон.
Така біда, як неволя, полон, а то й просто необхідність жити в чижих краях, не обходила українців багато століть. У полон до ворога вони потрапляли, захищаючи рідну землю або приймаючи участь у визвольних воєнних походах. Довгий час наш народ поневолювали під час набігів кримські татари, турки та інші вороги. Вони плюндрували нашу землю, брали у полон чоловіків, забирали в неволю дітей та жінок. Діти, які росли на чужині, часто забували свою Батьківщину, а інколи навіть ставали воїнами у ворожому українцям війську.
Хоча в поемі М. Вороного «Євшан-зілля» мова йдеться про події давно минулих часів, але тема та ідея цього поетичного твору перегукуються з сучасністю. Адже українці були змушені розлучатися зі своєю Батьківщиною не тільки у часи Київської Русі.
За сюжетом поеми юнакові-половцю про рідну Україну нагадало Євшан-зілля, чарівна степова рослина. Нам добре відомо, що українці, які ставали вигнанцями не за своєї воли, які надовго покидали рідну землю, у важку і далеку, а часом і смертельно небезпечну дорогу брали з собою якусь річ, яка б могла їм нагадувати про Батьківщину. Частіш усього це були вишивані сорочки і рушники, насіння барвінку або чорнобривців, а то й просто жменьку рідної землі, завернуту у хустинку. Та у юнака, який ще в дитинстві потрапив у полон до половців, усього цього не було. Але спляче серце юного половецького невільника усе ж проснулося, причому розбудила його тоненька гілочка звичайної степової трави, якої так багато в рідних українських степах.
Закінчується поема М. Вороного оптимістично: юнак, який вже вважався сином половецького хана, згадує рідну Україну і вирушає в далеку дорогу, в темну ніч, ярами та бараками невтомно простуючи до рідного степу разом зі старим мудрим віщуном.
Українська історія, на жаль, завжди складалася так, що з-за кордону до своїх батьків і дідів їх нащадки не завжди могли повернутися. Тільки за часи незалежності українці, які волею долі опинилися на чужині, отримали можливість повернутися до рідного краю чи хоча б навідатися до України і побачити землю своїх предків. Довгі роки живучи на чужині, вони змогли зберегти пам'ять про Батьківщину, зберегти українські традиції і мову. Я думаю, що нам треба повчитися у таких людей, щоб не стати схожими на половецького юнака, пам'ять про рідну землю якому повернуло лише чарівне зілля.
Дочь станционного смотрителя Самсона Вырина девушка-подросток Дуня была красавица и умница. Отец не мог на неё нарадоваться. Дуня была расторопной и понятливой и отцу в его нелёгком труде, пока на станции проездом не появился ротмистр Минский. Ради него и красивой сытой жизни в городе Дуня бросила отца и, не сказав ни слова, сбежала с молодым человеком, поступив бесчеловечно и подло. Убитый горем Самсон пытался вернуть блудную дочь домой, но Минский вытолкал его взашей. Вернувшись на станцию, Вырин с горя и тоски по дочери начал пить водку и вскоре умер. Через несколько лет Дуня с тремя детьми приехала в отчий дом, даже не зная, что отец уже в могиле. Была она одета богато, выглядела, как барыня, и в карету её было запряжено шесть лошадей. Видимо, Минский, а, может, кто-то ещё из богатых господ женился на Дуне. Узнав, что отец умер, Дуня пошла на кладбище и, раскаявшись, долго плакала, лёжа на его могиле и вымаливая прощение. Отношусь я к Дуне не очень хорошо, потому что она тайно, без благословения отца, что было важно в то время, сбежала из дома и жила на деньги Минского, как содержанка. И всё это время не интересовалась судьбой отца. Даже став барыней, Дуня не приехала к нему. А ведь могла его от смерти, забрав к себе. Но всё-таки блудная дочь раскаялась. Приехав и пожертвовав местному священнику большую сумму денег на поминовение души отца, Дуня немного сгладила свою вину перед ним.
Поема відомого українського поета Миколи Вороного «Євшан-зілля» розповідає про цікаві сторінки історії України, які стосуються княжої доби, про долю половецького юнака, який забув свою Батьківщину, потрапивши у полон.
Така біда, як неволя, полон, а то й просто необхідність жити в чижих краях, не обходила українців багато століть. У полон до ворога вони потрапляли, захищаючи рідну землю або приймаючи участь у визвольних воєнних походах. Довгий час наш народ поневолювали під час набігів кримські татари, турки та інші вороги. Вони плюндрували нашу землю, брали у полон чоловіків, забирали в неволю дітей та жінок. Діти, які росли на чужині, часто забували свою Батьківщину, а інколи навіть ставали воїнами у ворожому українцям війську.
Хоча в поемі М. Вороного «Євшан-зілля» мова йдеться про події давно минулих часів, але тема та ідея цього поетичного твору перегукуються з сучасністю. Адже українці були змушені розлучатися зі своєю Батьківщиною не тільки у часи Київської Русі.
За сюжетом поеми юнакові-половцю про рідну Україну нагадало Євшан-зілля, чарівна степова рослина. Нам добре відомо, що українці, які ставали вигнанцями не за своєї воли, які надовго покидали рідну землю, у важку і далеку, а часом і смертельно небезпечну дорогу брали з собою якусь річ, яка б могла їм нагадувати про Батьківщину. Частіш усього це були вишивані сорочки і рушники, насіння барвінку або чорнобривців, а то й просто жменьку рідної землі, завернуту у хустинку. Та у юнака, який ще в дитинстві потрапив у полон до половців, усього цього не було. Але спляче серце юного половецького невільника усе ж проснулося, причому розбудила його тоненька гілочка звичайної степової трави, якої так багато в рідних українських степах.
Закінчується поема М. Вороного оптимістично: юнак, який вже вважався сином половецького хана, згадує рідну Україну і вирушає в далеку дорогу, в темну ніч, ярами та бараками невтомно простуючи до рідного степу разом зі старим мудрим віщуном.
Українська історія, на жаль, завжди складалася так, що з-за кордону до своїх батьків і дідів їх нащадки не завжди могли повернутися. Тільки за часи незалежності українці, які волею долі опинилися на чужині, отримали можливість повернутися до рідного краю чи хоча б навідатися до України і побачити землю своїх предків. Довгі роки живучи на чужині, вони змогли зберегти пам'ять про Батьківщину, зберегти українські традиції і мову. Я думаю, що нам треба повчитися у таких людей, щоб не стати схожими на половецького юнака, пам'ять про рідну землю якому повернуло лише чарівне зілля.
Через несколько лет Дуня с тремя детьми приехала в отчий дом, даже не зная, что отец уже в могиле. Была она одета богато, выглядела, как барыня, и в карету её было запряжено шесть лошадей. Видимо, Минский, а, может, кто-то ещё из богатых господ женился на Дуне.
Узнав, что отец умер, Дуня пошла на кладбище и, раскаявшись, долго плакала, лёжа на его могиле и вымаливая прощение.
Отношусь я к Дуне не очень хорошо, потому что она тайно, без благословения отца, что было важно в то время, сбежала из дома и жила на деньги Минского, как содержанка. И всё это время не интересовалась судьбой отца. Даже став барыней, Дуня не приехала к нему. А ведь могла его от смерти, забрав к себе.
Но всё-таки блудная дочь раскаялась. Приехав и пожертвовав местному священнику большую сумму денег на поминовение души отца, Дуня немного сгладила свою вину перед ним.