Недавно я прочитала рассказ М.А.Шолохова "Судьба человека". Главный герой произведения - обычный русский мужик, шофер, Андрей Соколов. Началась война, и уже на третий день его отправили на фронт. Через некоторое время он попал в плен, несколько раз пытался бежать, последний раз ему это удалось. вся его семья погибла, не осталось никого. И тут он встречается с маленьким мальчиком-сиротой. Его отец погиб на фронте, а мать - во время бомбежки. Андрей был настолько поражен трагической судьбой мальчика, что усыновил его, сказав, что он его отец. На долю Андрея Соколова выпали трудные испытания. Немногие бы их выдержали, но он не только не сломался, но и находит в себе силы после войны усыновить сироту Ванюшку, и заботиться о нем, как о родном, восстанавливая тем самым постепенно и свою душу. Образ Андрея - это одновременно образ и одного человека и всех русских солдат. Название "Судьба человека" не случайно. в нём можно разглядеть нелегкую судьбу каждого человека, жившего в то непростое время... Благодаря этому рассказу я многое поняла. И я бы посоветовала каждому неравнодушному человеку прочитать это произведение.
Твір за романом Стендаля «Червоне і чорне». Роман «Червоне і чорне» називають твором про прагнення щастя, про шляхи його досягнення. І справді, головний герой роману хотів бути щасливим. Проте він не завжди розумів, що воно таке — оте невловиме щастя. Жульєнові Сорелю від народження не пощастило мати ані грошей, ані високого походження. Він народився у сім’ї, де головною чеснотою було вміння обробляти дерево й одержувати за це гроші. Так жив батько, так жили брати Жульєна і вважали, що це єдино правильний шлях до самоповаги, а зрештою, й до щастя. Просто їм цього для щастя було достатньо, а їхньому брату — ні. Адже хлопець мав інтелектуальні здібності, був схильний до читання й мав прекрасну пам’ять. Проте це не зробило його щасливим у дитинстві, бо в сім’ї його зневажали, він був там чужий. То, може, він став своїм у сім’ї де Реналь? Він і там мав непевне становище: з одного боку, Жульєн за походженням мав би належати до прислуги, а з іншого — він був набагато виший за освітою. Через це йому заздрила прислуга і поширюватись плітки. Але й рівним де Реналям він не був, і тому він постійно був готовий захищатися. Він ніде не був своїм, бо мав талант і сміливість бути самим собою, бути не таким, як усі. Чому? Він просто хотів вирізнитися? Ні, Сорель досить тверезо оцінював свої здібності й можливості. До того ж перед очима був блискучий приклад миттєвої кар’єри людини з «низів» — Наполеона. Виходить, зрозумів Сорель, усе ж таки можна досягти всього своїм розумом, талантом, умінням! Тому й поставив Жульєн мету — будь-що вийти за межі, відведені йому народженням. Для щастя йому конче потрібно було поважати себе. А щоб цього досягти, він мріяв завоювати світ, зробити кар’єру якщо не військову, то духовну. Бо ж тоді, за його часів, головну роль відігравали саме священики. Отож Сорель прагнув довести цілому світові, що він, як і Наполеон, здатний вивищитися за рахунок власних здібностей і праці. Та хоч мета і була близькою, проте нічого не вийшло. Хто винен? Людська заздрість, ревнощі, брак грошей? Усе так, але не тільки це. Жульєн Сорель не розумів, що для щастя замало чогось одного. Людині потрібно для щастя дуже багато: щоб її любили, поважали в суспільстві і родині. І водночас людині для щастя потрібно так мало. Просто відчувати себе щасливим. Мабуть, Жульєн не надто часто почувався по-справжньому щасливим, бо завжди ганявся за примарою щастя.
Благодаря этому рассказу я многое поняла. И я бы посоветовала каждому неравнодушному человеку прочитать это произведение.