О. Уайльд «Кентервильское привидение»
1. Почему привидение решило отомстить Отисам?
2. Как привидение пугало обитателей замка?
3. Почему привидение решило отказаться от мести?
4. Почему Вирджиния привидение?
5. Что подарил дух Вирджинии? Почему он ей сделал такой подарок?
Иногда ему попадались и другие знаки: молчаливая Тётя-ТИРЕ, которая вообще ни с кем не хотела разговаривать, сердитый ВОСКЛИЦАТЕЛЬНЫЙ ЗНАК, который был очень недоволен тем, что его потревожили, и любопытный ВОПРОСИТЕЛЬНЫЙ ЗНАК, который тут же принялся выспрашивать у Точки кто он да откуда, где был и куда направляется.
А Точке хотелось дружить.
Но вот однажды, когда он перебрался на очередную страничку в новой книге, среди множества букв он встретил красивую и умную ЗАПЯТУЮ. У неё были большие зелёные глаза, похожие на два фонаря, и длинная коса. Запятая одиноко сидела на строчке и чего-то ждала.
Точка сразу полюбил прекрасную Запятую и не мог оторвать от неё взгляд.
– Привет, - сказал он ей.
– Привет, - ответила она, - как тебя зовут?
Точка ответил. А ещё он рассказал Запятой как долго путешествует по книгам и о том, сколько на свете есть замечательных рассказов и добрых сказок.
Так они подружились и стали путешествовать вместе.
Через какое-то время, когда они решили пожениться, они выбрали себе красивую добрую сказку и поселились в ней.
Вскоре у них появились детки: первыми родились симпатичные двойняшки ДВОЕТОЧИЕ. Вторыми – шустрые и шумные тройняшки МНОГОТОЧИЕ. За ними – мальчик и девочка – ТОЧКА С ЗАПЯТОЙ, очень похожие на своих папу и маму.
Когда детки немного подросли, вся семья снова отправилась в путешествие, ведь надо познакомить своих деток и с другими сказками и знаками препинания, решили они.
У них было много разных интересных приключений, но это уже совсем другие истории.
Хтось скаже : «Ну так, зараз модно освідчуватися в любові до всієї України в цілому». А я нікому і не освідчуюся. Скажу відверто, що мені багато чого не подобається: і на естраді, і в сучасних книгах, зарозумілість українських націоналістів, готових усіх у світі поділяти на «наших» і «не наших». І взагалі думаю, що нерозумно вважати, наприклад, українські ромашки кращими від російських. Мені все рівно, хто з оточуючих мене людей українець, а хто — ні. Адже ми живемо в одній країні, ходимо по одній землі, ласуємо морозивом фабрики «Хладопром», радіємо перемогам братів Кличків, дивимося «Роксолану» і «Залу чекання». Я ніколи не замислювалася над тим, чи можна вважати мене патріоткою. Я просто люблю Україну. Можливо, коли-небудь мені захочеться виїхати звідси або навіть доведеться це зробити — усяке може статися. І, можливо, мені сподобається інша країна. Але там не буде моїх друзів, моїх батьків, моїх улюблених мультфільмів про козаків, повісті «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького і маминих вареників з полуницями, ще багато чого, з чим у мене зв'язане поняття «Батьківщина». Хоча й далеко від України можна знайти нових друзів, створити уже власну родину, полюбити інші мультфільми, купити де-небудь том Нечуя-Левицького, а вареники з полуницями можна навчитися готувати і самій... Стоп, а як же Хрещатик? А як же архітектурний заповідник у Львові? А як же Сіверський Донець? А Карпати? Де б я не побувала, які б місця мене не зачарували, я все рівно буду хотіти ходити з друзями на пікнік у наш звичайний бір, а загоряти — у селі на річці.
Я дуже хочу побачити Італію і Францію. Хочу з'їздити до Австралії і Америки. Мрію відвідати Бразилію, Канаду і Нову Зеландію. Із задоволенням подорожувала б, я не люблю сидіти на місці. Можливо, де-небудь я б затрималася, десь ні. Але упевнена, що з будь-якої країни світу, як би там не було гарно, я б повернулася додому, до своєї України. Тут мене чекають. Тут усе моє життя. Іншої Батьківщини мені не треба.