“На його портретах, що збереглися, бачимо людину з обличчям енергійним та виразним, з високим чолом, з відкинутим назад волоссям, з правильною дугоподібною лінією брів. Орлиний ніс з тонкими рухливими ніздрями, витончена звивиста лінія губ, огняні, проникливі, широко відкриті очі з легким відтінком іронії у погляді – все це різке, виразне і свідчить пре натуру пряму та цілісну, людину діяльну та позитивну, що не має нічого спільного з мрійником”
Про “Дон Юхота”, створеного великим Сервантесом, ми знали до того, як прочитали. Довготелесий Дон Кіхот, його опецькуватий зброєносець Санчс Панса, худорлявий Росинант такими живими постають Б нашій уяві, наче ми самі були учасниками дивовижних подій. Минають століття, а твір не старіє, змушує людей сміятися і сумувати, розмірковуючи над пригодами дивного рицаря і його вірного зброєносця. Кожне поколінню людей, кожна нова школа мистецтва шукають і знаходят; в романі Сервантеса щось близьке і черпають із ньог., думки, образи, почуття.
До сьогодні збереглися 8 примірників “Дон Кіхота” 1610 року видання. Саме воно визнано першим. Деякі документи переконують в існуванні видання роману Сервантеса 1604 року.
Рицарські романи давали читачеві змогу забути про ницу дійсність, згадати про гордий іспанський дух. Тому рицарські романи були надзвичайно популярними в країні. Та з часом цей жанр роману виродився. Сервантес зі сторінок свого твору запевняє читачів, що “Дон Кіхот” – спроба висміяти рицарський роман. Чи вичерпується цим сутність роману?
Сучасники Сервантеса були переконані, що він написав “Дон Кіхота” для того, щоб висміяти рицарські романи і назавжди відбити у своїх земляків бажання їх читати. У “Дон Кіхоті” читачами рицарських романів є більшість персонажів роману, майже всі, з ким доля зводить Рицаря Сумного Образу, починаючи з погоничів і закінчуючи родиною герцога. Причому кожен знаходить у цих романах те, що саме йому до серця, що близьке саме його душі – хтось героїчні подвиги, а хтось любовні пригоди. Дружина господаря постоялого двору любить рицарські романи вже за те, що, читаючи їх, чоловік забуває з нею сваритися. Російський дослідник В. Є. Багно зазначає: “Сервантес виступив не стільки проти рицарських романів як таких, скільки проти бездарних письменників, безглуз-достей і перебільшень масового читання, яке заполонило в XVI столітті іспанський книжковий ринок, основну масу якого становили епігонські рицарські романи”.
Роман “Дон Кіхот”, розпочатий як пародія на рицарські романи, переростає в трагікомічний епос іспанського життя. Дія перенесена у сучасну письменникові Іспанію. Вчинки героя викликають у читача сміх, але сміх з гіркотою: Дон Кіхот щиро хоче допомагати людям, але його до тільки шкодить їм за умов ницої дійсності.
Сервантес не ставив собі за мету поглумитися над рицарським романом. Він бачив у образах рицарів високі якості. Та розумів, що дійсність несумісна з рицарським благородством і честю. Адже і сам він постраждав у житті не через жорстокість, підлість чи підступність, а через свою цілеспрямованість, чесність, талановитість. Полон, тюремна камера, бідність… Ці випробування випали на його долю. Всесвітня слава і визнання чекали на Сервантеса аж у XIX ст. (приблизно через 300 років після смерті!), коли його твір був заново прочитаний. Доля і справді не завжди проводить межу між трагічним і комічним.
Роман “Дон Кіхот” має тісні зв’язки з культурними надбаннями античності. Роздуми про вищу справедливість, мир, сутність таланту, свободу, вкладені Сервантесом вустаДон Кіхота, створюють образ гуманіста, наділеного рисами гармонійної людини Ренесансу.
Ставлення Сервантеса до рицарських романів було цілком ренесансним. У “Дон Кіхоті” він вступав в полеміку з тим типом рицарського роману, який тяжіє до французьких середньовічних зразків, а в “Скитаннях Персилеса і Сехісмунди” виступав за відродження античного авантюрного роману. Спираючись на елліністичну прозу, він намагався створити роман нового типу, вбачаючи в цьому єдино можливий шлях оновлення даного жанру. Не випадково він відгукувався із симпатією про ренесансний рицарський роман “Амадіс Галльський”, хоча зміст і не збігається з його поглядами на жанр.
“Дон Кіхот” не лише не знищив ідеали рицарства, благородства, а і був їм підтримкою в житті тоді, коли рицарські романи цією підтримкою бути вже не могли. Три найавторитетніші тенденції іспанської прози XVI ст. становлять стилістику “Дон Кіхота” і його поетику, що виникає із взаємодії естетичних сфер: це рицарський, шахрайський і пасторальний роман одночасно.
Война для Константина Симонова началась в 1939 году, когда он был направлен на Халхин-Гол в качестве корреспондента. Поэтому к тому моменту, как Германия напала на СССР, поэт уже имел представление о фронтовых буднях и не понаслышке знал, что очень скоро тысячи семей начнут получать похоронки. Незадолго до повторной демобилизации, летом 1941 года, Симонов на несколько дней приехал в Москву и остановился на даче своего друга, писателя Льва Кассиля в Переделкино. Именно там было написано одно из самых известных стихотворений поэта «Жди меня, и я вернусь», которое вскоре облетело всю линию фронта, став для солдат одновременно и гимном, и молитвой.
Это произведение посвящено актрисе Валентине Серовой, вдове военного летчика, с которой поэт познакомился в 1940 году. Звезда театра и любимица Сталина, она поначалу отвергала ухаживания Симонова, считая, что не вправе предавать память мужа, погибшего во время испытаний нового самолета. Однако война все расставила на свои места, изменив отношение не только к смерти, но и к самой жизни.
Уходя на фронт, Константин Симонов не был уверен ни в победе советской армии, ни в том, что ему удастся увернуться живым. Тем не менее, его согревала мысль, что где-то далеко, в солнечной Фергане, куда был эвакуирован театр Валентины Серовой, его ждет любимая женщина. И именно это давало поэту силы и веру, вселяло надежду, что рано или поздно война закончится, и он сможет быть счастливо со своей избранницей. Поэтому, обращаясь в стихотворении к Валентине Серовой, он просит ее лишь об одном: «Жди меня!». Вера и любовь этой женщины является для поэта своеобразным талисманом, той невидимой защитой, которая оберегает его на фронте от шальных пуль. О том, что погибнуть можно совершенно случайно и даже по глупости, Симонов знает не понаслышке. В первые дни войны ему довелось оказаться в Белоруссии, где к тому времени шли ожесточенные бои, и поэт чуть не погиб под Могилевом, попав в немецкое окружение. Однако он убежден, что именно любовь женщины сможет уберечь его и многих других солдат от гибели. Любовь и вера в то, что с ним ничего не случится.
В стихотворении он просит Валентину Серову, а вместе с ней тысячи других жен и матерей не отчаиваться и не терять надежды на возвращение своих любимых даже тогда, когда кажется, что им уже никогда не суждено будет встретиться. «Жди, когда уж надоест всем, кто вместе ждет», — просит поэт, отмечая, что не стоит поддаваться отчаянию и уговорам тех, кто советует забыть любимого человека. Даже если лучшие друзья уже пьют за помин его души, понимая, что чудес не бывает, и воскреснуть из мертвых никому не суждено.
Однако Симонов убежден, что он обязательно вернется к своей избраннице, что бы ни случилось, так как «среди огня ожиданием своим ты меня». О том, чего им обоим это будет стоить, поэт предпочитает умолчать. Хотя прекрасно знает, что неизвестность наверняка прибавит новые морщины и седины в волосах тех женщин, которые ждут своих любимых. Но именно вера в то, что они когда-нибудь вернутся, дает им силы выжить в кровавой мясорубке, именуемой войной.
Поначалу Константин Симонов отказывался публиковать это стихотворение, считая его глубоко личным и не предназначенным для широкого круга читателей. Ведь лишь несколько близких друзей поэта были посвящены в его сердечную тайну. Однако именно они настояли на том, чтобы стихотворение «Жди меня, и я вернусь», в котором так нуждались тысячи солдат, стало достоянием общественности. Оно было опубликовано в декабре 1941 года, после чего уже ни Константин Симонов, ни Валентина Серова не считали нужным скрывать свои отношения. И их яркий роман стал еще одним доказательством того, что настоящая любовь творить чудеса.
“На його портретах, що збереглися, бачимо людину з обличчям енергійним та виразним, з високим чолом, з відкинутим назад волоссям, з правильною дугоподібною лінією брів. Орлиний ніс з тонкими рухливими ніздрями, витончена звивиста лінія губ, огняні, проникливі, широко відкриті очі з легким відтінком іронії у погляді – все це різке, виразне і свідчить пре натуру пряму та цілісну, людину діяльну та позитивну, що не має нічого спільного з мрійником”
Про “Дон Юхота”, створеного великим Сервантесом, ми знали до того, як прочитали. Довготелесий Дон Кіхот, його опецькуватий зброєносець Санчс Панса, худорлявий Росинант такими живими постають Б нашій уяві, наче ми самі були учасниками дивовижних подій. Минають століття, а твір не старіє, змушує людей сміятися і сумувати, розмірковуючи над пригодами дивного рицаря і його вірного зброєносця. Кожне поколінню людей, кожна нова школа мистецтва шукають і знаходят; в романі Сервантеса щось близьке і черпають із ньог., думки, образи, почуття.
До сьогодні збереглися 8 примірників “Дон Кіхота” 1610 року видання. Саме воно визнано першим. Деякі документи переконують в існуванні видання роману Сервантеса 1604 року.
Рицарські романи давали читачеві змогу забути про ницу дійсність, згадати про гордий іспанський дух. Тому рицарські романи були надзвичайно популярними в країні. Та з часом цей жанр роману виродився. Сервантес зі сторінок свого твору запевняє читачів, що “Дон Кіхот” – спроба висміяти рицарський роман. Чи вичерпується цим сутність роману?
Сучасники Сервантеса були переконані, що він написав “Дон Кіхота” для того, щоб висміяти рицарські романи і назавжди відбити у своїх земляків бажання їх читати. У “Дон Кіхоті” читачами рицарських романів є більшість персонажів роману, майже всі, з ким доля зводить Рицаря Сумного Образу, починаючи з погоничів і закінчуючи родиною герцога. Причому кожен знаходить у цих романах те, що саме йому до серця, що близьке саме його душі – хтось героїчні подвиги, а хтось любовні пригоди. Дружина господаря постоялого двору любить рицарські романи вже за те, що, читаючи їх, чоловік забуває з нею сваритися. Російський дослідник В. Є. Багно зазначає: “Сервантес виступив не стільки проти рицарських романів як таких, скільки проти бездарних письменників, безглуз-достей і перебільшень масового читання, яке заполонило в XVI столітті іспанський книжковий ринок, основну масу якого становили епігонські рицарські романи”.
Роман “Дон Кіхот”, розпочатий як пародія на рицарські романи, переростає в трагікомічний епос іспанського життя. Дія перенесена у сучасну письменникові Іспанію. Вчинки героя викликають у читача сміх, але сміх з гіркотою: Дон Кіхот щиро хоче допомагати людям, але його до тільки шкодить їм за умов ницої дійсності.
Сервантес не ставив собі за мету поглумитися над рицарським романом. Він бачив у образах рицарів високі якості. Та розумів, що дійсність несумісна з рицарським благородством і честю. Адже і сам він постраждав у житті не через жорстокість, підлість чи підступність, а через свою цілеспрямованість, чесність, талановитість. Полон, тюремна камера, бідність… Ці випробування випали на його долю. Всесвітня слава і визнання чекали на Сервантеса аж у XIX ст. (приблизно через 300 років після смерті!), коли його твір був заново прочитаний. Доля і справді не завжди проводить межу між трагічним і комічним.
Роман “Дон Кіхот” має тісні зв’язки з культурними надбаннями античності. Роздуми про вищу справедливість, мир, сутність таланту, свободу, вкладені Сервантесом вустаДон Кіхота, створюють образ гуманіста, наділеного рисами гармонійної людини Ренесансу.
Ставлення Сервантеса до рицарських романів було цілком ренесансним. У “Дон Кіхоті” він вступав в полеміку з тим типом рицарського роману, який тяжіє до французьких середньовічних зразків, а в “Скитаннях Персилеса і Сехісмунди” виступав за відродження античного авантюрного роману. Спираючись на елліністичну прозу, він намагався створити роман нового типу, вбачаючи в цьому єдино можливий шлях оновлення даного жанру. Не випадково він відгукувався із симпатією про ренесансний рицарський роман “Амадіс Галльський”, хоча зміст і не збігається з його поглядами на жанр.
“Дон Кіхот” не лише не знищив ідеали рицарства, благородства, а і був їм підтримкою в житті тоді, коли рицарські романи цією підтримкою бути вже не могли. Три найавторитетніші тенденції іспанської прози XVI ст. становлять стилістику “Дон Кіхота” і його поетику, що виникає із взаємодії естетичних сфер: це рицарський, шахрайський і пасторальний роман одночасно.
Незадолго до повторной демобилизации, летом 1941 года, Симонов на несколько дней приехал в Москву и остановился на даче своего друга, писателя Льва Кассиля в Переделкино. Именно там было написано одно из самых известных стихотворений поэта «Жди меня, и я вернусь», которое вскоре облетело всю линию фронта, став для солдат одновременно и гимном, и молитвой.
Это произведение посвящено актрисе Валентине Серовой, вдове военного летчика, с которой поэт познакомился в 1940 году. Звезда театра и любимица Сталина, она поначалу отвергала ухаживания Симонова, считая, что не вправе предавать память мужа, погибшего во время испытаний нового самолета. Однако война все расставила на свои места, изменив отношение не только к смерти, но и к самой жизни.
Уходя на фронт, Константин Симонов не был уверен ни в победе советской армии, ни в том, что ему удастся увернуться живым. Тем не менее, его согревала мысль, что где-то далеко, в солнечной Фергане, куда был эвакуирован театр Валентины Серовой, его ждет любимая женщина. И именно это давало поэту силы и веру, вселяло надежду, что рано или поздно война закончится, и он сможет быть счастливо со своей избранницей. Поэтому, обращаясь в стихотворении к Валентине Серовой, он просит ее лишь об одном: «Жди меня!».
Вера и любовь этой женщины является для поэта своеобразным талисманом, той невидимой защитой, которая оберегает его на фронте от шальных пуль. О том, что погибнуть можно совершенно случайно и даже по глупости, Симонов знает не понаслышке. В первые дни войны ему довелось оказаться в Белоруссии, где к тому времени шли ожесточенные бои, и поэт чуть не погиб под Могилевом, попав в немецкое окружение. Однако он убежден, что именно любовь женщины сможет уберечь его и многих других солдат от гибели. Любовь и вера в то, что с ним ничего не случится.
В стихотворении он просит Валентину Серову, а вместе с ней тысячи других жен и матерей не отчаиваться и не терять надежды на возвращение своих любимых даже тогда, когда кажется, что им уже никогда не суждено будет встретиться. «Жди, когда уж надоест всем, кто вместе ждет», — просит поэт, отмечая, что не стоит поддаваться отчаянию и уговорам тех, кто советует забыть любимого человека. Даже если лучшие друзья уже пьют за помин его души, понимая, что чудес не бывает, и воскреснуть из мертвых никому не суждено.
Однако Симонов убежден, что он обязательно вернется к своей избраннице, что бы ни случилось, так как «среди огня ожиданием своим ты меня». О том, чего им обоим это будет стоить, поэт предпочитает умолчать. Хотя прекрасно знает, что неизвестность наверняка прибавит новые морщины и седины в волосах тех женщин, которые ждут своих любимых. Но именно вера в то, что они когда-нибудь вернутся, дает им силы выжить в кровавой мясорубке, именуемой войной.
Поначалу Константин Симонов отказывался публиковать это стихотворение, считая его глубоко личным и не предназначенным для широкого круга читателей. Ведь лишь несколько близких друзей поэта были посвящены в его сердечную тайну. Однако именно они настояли на том, чтобы стихотворение «Жди меня, и я вернусь», в котором так нуждались тысячи солдат, стало достоянием общественности. Оно было опубликовано в декабре 1941 года, после чего уже ни Константин Симонов, ни Валентина Серова не считали нужным скрывать свои отношения. И их яркий роман стал еще одним доказательством того, что настоящая любовь творить чудеса.