В рассказе Бунина «Сверчок» автор раскрывает красоту человеческой души, присущую даже самому неприметному человеку, такому как главный герой, Илья Капитонов по прозвищу Сверчок.Сверчок - шорник в доме барина, в рассказе он сравнивается с другим шорником, Василием, и во всем кажется хуже товарища. Он неказистый, лысый и низкорослый, работает не так складно, как Василий. В описании главного героя Бунин часто использует, казалось бы, несовместимые эпитеты, сравнивая Сверчка одновременно со стариком и ребенком. Этим автор пытается показать не только бес главного героя, но его открытость миру, а также выражает свое сочувствие.Обыденные описания комнаты работы шорников и их внешнего вида в сочетании с приземленностью главного героя контрастируют с красотой его души, которая проявилась в личной трагедии Сверчка.Над шорником добродушно подшучивает и Василий, и барин, а барыня даже не знает его имени, но после того, как они узнают его жизненную историю, перестают над ним смеяться и относятся с некоторым уважением.Блуждая в тумане по пути к дому, сын Сверчка теряет последние силы и надежду, останавливается и замерзает в снегу. Сверчок пытается ему всеми силами - ему не жаль отдать сыну последнюю накидку, да только этим его все равно не Когда сын уже не может идти, Сверчок несет его полпути, пока сам не валится с ног от усталости. В этом проявляется его внутренний протест перед несчастьем, он остается с сыном до конца, дотягивает его тело до железнодорожных путей, где их находит кондуктор.Самоотверженность Сверчка находит отклик в сердцах слушателей, а больше всего они удивляются тому, что такой обычный и неказистый человек как Сверчок на настоящий Поступок. Сам же Сверчок относится к происшедшему просто и буднично, считая что поступил так, как должен был, что подчеркивает его внутреннее благородство. Даже после трагедии он не перестает быть отзывчивым и открытым миру, его сердце не ожесточается.
Фольклорно-міфологічна основа "Пісні про Гайавату" Г. Лонгфелло з'єднує її з багатьма віддаленими з точки зору літературної взаємодії українськими творами. Хвиля захоплення фольклором набуває міжнаціональний характер у другій половині XIX - на початку XX століття, і це дає можливість встановити паралелі, провести аналогії, знайти типологічно схожі риси і розбіжності. Примітно те, що майже одночасно з "Лісовою піснею" з'явилися такі першокласні літературні досягнення, як повість 'Тіні забутих предків "Михайла Коцюбинського, драматичний етюд" Над Дніпром "Олександра Олеся," Казка старого млина "Спиридона Черкасенка, де знаходимо міфологізації початкового побуту і первинних культів. Язичницький міф, зацікавленість дохристиянським світом, виражені в цих творах, свідчать про самобутність явища, перш за все на рівні світогляду, філософії, міфопоетики.
Типологічне зіставлення "Пісні про Гайавату" Г. Лонгфелло і "Лісової пісні" Лесі Українки дозволяє твердити про чимало загальному і своєрідному на багатьох рівнях їх організац іб обробки фольклорного матеріалу визначається трохи відмінними типами авторської свідомості. Якщо Г. Лонгфелло розвиває романтичну модель художнього мислення, то Леся Українка синтезує різні типи художньої свідомості. Потім вона має більш широкі можливості вільного волевиявлення, розвитку фантазії у створенні "язичницького сюжету". У драмі-феєрії глибше трактується проблематика, використані нетрадиційні методи, більше символіки.
Фольклорно-міфологічна основа "Пісні про Гайавату" Г. Лонгфелло з'єднує її з багатьма віддаленими з точки зору літературної взаємодії українськими творами. Хвиля захоплення фольклором набуває міжнаціональний характер у другій половині XIX - на початку XX століття, і це дає можливість встановити паралелі, провести аналогії, знайти типологічно схожі риси і розбіжності. Примітно те, що майже одночасно з "Лісовою піснею" з'явилися такі першокласні літературні досягнення, як повість 'Тіні забутих предків "Михайла Коцюбинського, драматичний етюд" Над Дніпром "Олександра Олеся," Казка старого млина "Спиридона Черкасенка, де знаходимо міфологізації початкового побуту і первинних культів. Язичницький міф, зацікавленість дохристиянським світом, виражені в цих творах, свідчать про самобутність явища, перш за все на рівні світогляду, філософії, міфопоетики.
Типологічне зіставлення "Пісні про Гайавату" Г. Лонгфелло і "Лісової пісні" Лесі Українки дозволяє твердити про чимало загальному і своєрідному на багатьох рівнях їх організац іб обробки фольклорного матеріалу визначається трохи відмінними типами авторської свідомості. Якщо Г. Лонгфелло розвиває романтичну модель художнього мислення, то Леся Українка синтезує різні типи художньої свідомості. Потім вона має більш широкі можливості вільного волевиявлення, розвитку фантазії у створенні "язичницького сюжету". У драмі-феєрії глибше трактується проблематика, використані нетрадиційні методи, більше символіки.
Объяснение: