Неправильним стосовно твору Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є твердження А Уперше про сього батька Чіпка дізнався від діда Уласа

Б Галя хрестила хлопчика Христі і Грицька

В Кримінальну справу Чіпки відшукав і приніс в управу Данило Павлович Кряжов

Г Останнім січовиком у творі названо Мирона Гудзя

Кожної людини повинні бути Краса, Натхнення, Радість і Таємниця. Вони виховують і вивищують нашу душу, вони роблять нас Людьми, дають нам можливість творити і мріяти, сили прагнути до мети і боротися. У них ми черпаємо заспокоєння і надію, вони дають нам відчуття впевненості у нашому мінливому світі. Ця розповідь показує, що Краса, Натхнення і Радість – навколо нас, потрібно тільки придивитися, помітити їх і зрозуміти, що все не так погано, якщо ми можемо це бачити і відчувати. І Таємниця не тільки в тому, що Краса вічна, а ще і в тому, що вона – у всьому, що нас оточує, від величезного неба до маленького листочка, від крихітної квітки в траві до птиці в небі. І коли ми розуміємо, що це – назавжди, розуміємо і те, що не може бути все погано, що ще є чому радіти і чим надихатися. І це – вже щастя.На мене справила сильне враження саме картина Леонардо да Вінчі – «Мона Ліза дель Джоконда». Нечіткий зеленувато-сірий пейзаж у серпанку створює перспективу і загадковість, контрастуючи з темним одягом Джоконди, що, у свою чергу, підкреслює її обличчя, повне внутрішнього світла, ніжною сили і таємниці.Здається, що вона поза часом, тому що дізналася щось важливе, і тепер це оберігає її і дає надію і впевненість. Але Мона Ліза, незважаючи на м’яку посмішку, справляє враження дуже впевненої жінки, тільки впевненість ця непомітна і не показна,  просто це – невід’ємна частина її натури. Її обличчя полонить жіночністю і мудрістю, і не вікової, а жіночої, і це робить Джоконду еталоном жіночності ще на довгі роки, адже не дарма ж кажуть: «посмішка Джоконди».Мені і справді Джоконда здається вічною. Вічний пейзаж за її спиною, його сірувато-блакитна холодність і таємнича димка, вічні невимушені складки сукні Мони Лізи, вічна її м’яка, загадкова і нескінченно жіночна усмішка. Неначе вона існувала завжди, дивилася на людей з рами картини і терпляче чекала зміни століття. Чекала, поки людина повірить у себе, розкриє всі можливості свого тіла і розуму та стане вільною. Саме з таким настроєм і в таку епоху писав її Леонардо да Вінчі. І, судячи з мудрості і впевненості її погляду, цей день настане. А до тих пір Джоконда буде чекати в своїй терплячій мудрості, даруючи все новим і новим поколінням загадку своєї посмішки.Не дарма сказано, що той, хто не поважає свого минулого, не може будувати майбутнє. Культурні пам’ятники іноді – це єдине, що залишилося нам від наших предків. Пам’ятки старовини можуть багато розповісти і про історію нашого народу, і про його культурні традиції. Звичайно, правильно і повно розшифрувати їх можуть тільки фахівці, але це ж не значить, що ми не повинні поважати і берегти свідоцтва минулого.Виховання такої поваги та бережливого ставлення повинно входити в кожну загальноосвітню програму і мати місце в кожній родині, особливо зараз, коли відбувається становлення нашої молодої держави і нашої нації. Найчастіше зневажливе ставлення до історично цінних знахідок під час будівництва викликано стислими термінами, тому потрібно культивувати в громадянах пріоритет духовних цінностей над матеріальними. Історія не важливіше сьогодення і майбутнього, але вона їх супутниця, вона втілює те, що було, і те, чого не змінити. Її потрібно шанувати і вивчати. І ключ до неї найчастіше – саме пам’ятники культури, такі, як «Портрет пані Лізи дель Джоконди» Леонардо да Вінчі.

Мальчик  

Главный герой рассказа В. Распутина «Уроки французского» - одиннадцатилетний мальчик. Учится он в пятом классе. Мальчик скромен, одинок и даже диковат. Находясь далеко от своей семьи, проявляя самостоятельность, он старается оправдать доверие родственников.  

Автор в образе мальчика показывает, казалось бы – оксюморон, взрослого ребенка. Мальчик не берет подачек в виде еды, у него есть гордость. У него действительно сильный характер, он не жалуется на трудности в жизни.  

Примечательно, что имени у героя нет, называют его либо просто мальчиком, либо главным героем. Тем самым автор пытается сказать, что главное для него – содержание.  

Учительница Лидия Михайловна  

Главный герой достаточно умен, хорошо учится в школе, однако у него проблемы с французским языком. Поэтому с ним начинает заниматься учительница Лидия Михайловна.  

Так как действие рассказа происходит в послевоенное время, автор указывает на бедность мальчика. Учительница видит это и предлагает мальчику играть на деньги, благодаря чему герой перестает голодать.  

Поступок молодой учительницы – настоящий подвиг. Она внимательна к своим ученикам, ей небезразлична судьба мальчика. Лидия Михайловна фактически готова была просто делиться едой с героем, но, получив отказ, не отчаивается и придумывает другой , тем самым мальчика от голода.  

Директор школы Василий Андреевич  

Однако у директора школы другая педагогика. В целом его образ – олицетворение тирана. Директор с двадцатилетним стажем - строгий человек, его боятся все ученики школы, так как он любит ругать учеников и доводить их до слез. Он не хочет понимать причину поступков учительницы. Василий Андреевич осуждает ее за "развращение" ученика. Поэтому Лидии Михайловне приходится уехать на родину.    

Однако она не забыла о человеке, который привел ее к такому результату. Она не злится на него, а наоборот – желает ему только добра. Автор указывает на деталь: она отправляет мальчику яблоки, которые он никогда в жизни не ел.Мальчик, учительница и директор – основные герои произведения. Они раскрывают весь конфликт понять основную идею произведения: быть человеком в любой ситуации.