Трагизм судьбы Матрёны не только в потерянном женихе, пропавшем без вести муже и умерших детях. Эти события она переживала вместе со всей страной. Трагизм её жизни проявился тогда, когда Матрёна, отдав без жалости часть дома, становится жертвой человеческой жадности, стяжательства, пьянства. И страна, после войны окончательно превратившись в бюрократическое государство, оказалась с народом по разные стороны. Паспортов крестьяне не имели, зарплату и пенсию им не платили, леса на постройку домов у них не было, колхозные трактора для частных перевозок не давали и т. п. Трагизм и в том, что односельчане не могли понять тех добрых чувств, которыми руководствовалась Матрёна в жизни. Поэтому и после её смерти родственники хотят поскорее захватить “добро”, которое осталось после неё.
Что стало причиной смерти Матрёны? Внешней причиной гибели явились её самоотверженность, стремление а не отсидеться в стороне. Именно поэтому она оказывается между санями и трактором на злополучном железнодорожном переезде. Но в судьбу Матрёны неумолимо стучатся катастрофы XX века, выявляя глубинные, скрытые причины её гибели. Войны отнимают у неё жениха, любившего её, затем мужа. Послевоенный голод и отсутствие медицинской лишают её шестерых детей. Она становится и заложницей советского государства, в котором нельзя честно и открыто перевезти свою же избу, но можно довериться пьяному водителю, потихоньку взявшему колхозный трактор.
В числе глубинных причин трагической гибели героини и привязанность к Фаддею и своей воспитаннице, его дочери Кире. Именно она невольно становится виновницей разрушения дома, где жила вместе с Матрёной и где сама Матрёна прожила сорок лет. Люди, разбиравшие горницу, не думали, что они разрушают дом, главную ценность семьи, её краеугольный камень. Гибель дома предрешила и смерть Матрёны. В изуродованном доме она бы уже не смогла жить. Автором осуждаются и алчность, жадность, стяжательство Фаддея, который одержим желанием захватить участок земли. Отсюда и его приказ не делать второго рейса, и вывоз уцелевших брёвен во время похорон и поминок. Виноват и зять Матрёны — железнодорожник, не предупредивший станцию о перевозке.
Три угасшие судьбы — это плата за сохранность жизней пассажиров “двадцать первого скорого”. Так частная судьба обыкновенной русской крестьянки оказывается связанной и с перипетиями жестокого ХХ века, и с судьбами русских женщин века XIX.
Кожної людини повинні бути Краса, Натхнення, Радість і Таємниця. Вони виховують і вивищують нашу душу, вони роблять нас Людьми, дають нам можливість творити і мріяти, сили прагнути до мети і боротися. У них ми черпаємо заспокоєння і надію, вони дають нам відчуття впевненості у нашому мінливому світі. Ця розповідь показує, що Краса, Натхнення і Радість – навколо нас, потрібно тільки придивитися, помітити їх і зрозуміти, що все не так погано, якщо ми можемо це бачити і відчувати. І Таємниця не тільки в тому, що Краса вічна, а ще і в тому, що вона – у всьому, що нас оточує, від величезного неба до маленького листочка, від крихітної квітки в траві до птиці в небі. І коли ми розуміємо, що це – назавжди, розуміємо і те, що не може бути все погано, що ще є чому радіти і чим надихатися. І це – вже щастя.На мене справила сильне враження саме картина Леонардо да Вінчі – «Мона Ліза дель Джоконда». Нечіткий зеленувато-сірий пейзаж у серпанку створює перспективу і загадковість, контрастуючи з темним одягом Джоконди, що, у свою чергу, підкреслює її обличчя, повне внутрішнього світла, ніжною сили і таємниці.Здається, що вона поза часом, тому що дізналася щось важливе, і тепер це оберігає її і дає надію і впевненість. Але Мона Ліза, незважаючи на м’яку посмішку, справляє враження дуже впевненої жінки, тільки впевненість ця непомітна і не показна, просто це – невід’ємна частина її натури. Її обличчя полонить жіночністю і мудрістю, і не вікової, а жіночої, і це робить Джоконду еталоном жіночності ще на довгі роки, адже не дарма ж кажуть: «посмішка Джоконди».Мені і справді Джоконда здається вічною. Вічний пейзаж за її спиною, його сірувато-блакитна холодність і таємнича димка, вічні невимушені складки сукні Мони Лізи, вічна її м’яка, загадкова і нескінченно жіночна усмішка. Неначе вона існувала завжди, дивилася на людей з рами картини і терпляче чекала зміни століття. Чекала, поки людина повірить у себе, розкриє всі можливості свого тіла і розуму та стане вільною. Саме з таким настроєм і в таку епоху писав її Леонардо да Вінчі. І, судячи з мудрості і впевненості її погляду, цей день настане. А до тих пір Джоконда буде чекати в своїй терплячій мудрості, даруючи все новим і новим поколінням загадку своєї посмішки.Не дарма сказано, що той, хто не поважає свого минулого, не може будувати майбутнє. Культурні пам’ятники іноді – це єдине, що залишилося нам від наших предків. Пам’ятки старовини можуть багато розповісти і про історію нашого народу, і про його культурні традиції. Звичайно, правильно і повно розшифрувати їх можуть тільки фахівці, але це ж не значить, що ми не повинні поважати і берегти свідоцтва минулого.Виховання такої поваги та бережливого ставлення повинно входити в кожну загальноосвітню програму і мати місце в кожній родині, особливо зараз, коли відбувається становлення нашої молодої держави і нашої нації. Найчастіше зневажливе ставлення до історично цінних знахідок під час будівництва викликано стислими термінами, тому потрібно культивувати в громадянах пріоритет духовних цінностей над матеріальними. Історія не важливіше сьогодення і майбутнього, але вона їх супутниця, вона втілює те, що було, і те, чого не змінити. Її потрібно шанувати і вивчати. І ключ до неї найчастіше – саме пам’ятники культури, такі, як «Портрет пані Лізи дель Джоконди» Леонардо да Вінчі.
Что стало причиной смерти Матрёны? Внешней причиной гибели явились её самоотверженность, стремление а не отсидеться в стороне. Именно поэтому она оказывается между санями и трактором на злополучном железнодорожном переезде. Но в судьбу Матрёны неумолимо стучатся катастрофы XX века, выявляя глубинные, скрытые причины её гибели. Войны отнимают у неё жениха, любившего её, затем мужа. Послевоенный голод и отсутствие медицинской лишают её шестерых детей. Она становится и заложницей советского государства, в котором нельзя честно и открыто перевезти свою же избу, но можно довериться пьяному водителю, потихоньку взявшему колхозный трактор.
В числе глубинных причин трагической гибели героини и привязанность к Фаддею и своей воспитаннице, его дочери Кире. Именно она невольно становится виновницей разрушения дома, где жила вместе с Матрёной и где сама Матрёна прожила сорок лет. Люди, разбиравшие горницу, не думали, что они разрушают дом, главную ценность семьи, её краеугольный камень. Гибель дома предрешила и смерть Матрёны. В изуродованном доме она бы уже не смогла жить. Автором осуждаются и алчность, жадность, стяжательство Фаддея, который одержим желанием захватить участок земли. Отсюда и его приказ не делать второго рейса, и вывоз уцелевших брёвен во время похорон и поминок. Виноват и зять Матрёны — железнодорожник, не предупредивший станцию о перевозке.
Три угасшие судьбы — это плата за сохранность жизней пассажиров “двадцать первого скорого”. Так частная судьба обыкновенной русской крестьянки оказывается связанной и с перипетиями жестокого ХХ века, и с судьбами русских женщин века XIX.