У 1872 році у Гаврі Моне приступив до створення серії робіт, на яких було зображено порт міста. На полотнах серії художник хотів зобразити порт «під час світанку, дня, заходу, темної доби з різних позицій…»[1]
Але деякі мистецтвознавці (наприклад, Даніель Вільденштейн) схиляються до версії, що авторське датування було зроблено пізніше (під час продажу) і є помилковим, а насправді картина була створена у 1873 або в січні 1874 року з вікна готелю.[2]
Уперше картина «Враження. Схід сонця» експонувалася на першій виставці «Анонімної кооперативної спілки художників, скульпторів і граверів» («першій виставці імпресіоністів»), яка проходила з 15 квітня по 15 травня 1874 року в ательє фотографа Надара.
Назва «Враження. Схід сонця» з’явилася в останній момент перед виставкою, коли журналіст Едмон Ренуар, брат П'єра-Огюста Ренуара, який складав каталог виставки, попросив придумати більш оригінальну назву, ніж, наприклад, «Вид на гавань Гавра».[3]
Після виставки картину купує за 800 франків підприємець Ернест Ошад. Після банкрутства Ошада у 1878 році його колекцію розпродають з аукціону. За 210 франків «Враження» купує лікар Жорж Белліо. У 1957 році дочка Белліо Вікторина Доноп де Монші подарувала колекцію, яку успадкувала від свого батька, музею Мармоттан.
Картина була викрадена з музею разом з чотирма іншими полотнами Моне і двома Ренуара, але була знайдена у 1990 році. З 1991 року картина повернена в експозицію музею.[4] У роботі «Враження. Схід сонця» Моне не намагається відтворити дійсність, наслідувати природу, а прагне передати своє власне враження від неї. З точки зору академічного живопису картина груба і неохайна, фігури ледь намічені. Моне демонструє колористичний взаємозв’язок синьої води та сходу, яскраві рефлекси на вранішнім морі.
Ни одна психологическая черта в ней не достигла завершенности. Ее душа наполнена темными, смутными, не до конца понятными ей самой порывами и страстями. Лариса не сделать выбор, принять или проклясть тот мир, в котором живет. Думая о самоубийстве, Огудалова так и не смогла броситься в Волгу, как Катерина.
Однако и жить так, как она жила, героиня больше не могла. Именно поэтому она благодарит презираемого ею Карандышева за то, что тот совершил: «Милый мой, какое благодеяние вы для меня сделали!... Это я сама... сама. Ах, какое благодеяние...» Кажется, что только теперь, как это ни парадоксально и ни ужасно, Лариса почувствовала к Юлию Капитонычу какую-то нежность. Героиня осознала себя свободной от того мира пошлости и бездушности, избавиться от которого у нее не было сил и смелости. Лариса, тонкая ранимая душа, волею судеб попавшая в губящий ее мир пошлости и обыденности, умирает. Она погибает от рук своего жениха и благодарит его за это – за избавление от той жизни, перенести которую она была не в состоянии.
Але деякі мистецтвознавці (наприклад, Даніель Вільденштейн) схиляються до версії, що авторське датування було зроблено пізніше (під час продажу) і є помилковим, а насправді картина була створена у 1873 або в січні 1874 року з вікна готелю.[2]
Уперше картина «Враження. Схід сонця» експонувалася на першій виставці «Анонімної кооперативної спілки художників, скульпторів і граверів» («першій виставці імпресіоністів»), яка проходила з 15 квітня по 15 травня 1874 року в ательє фотографа Надара.
Назва «Враження. Схід сонця» з’явилася в останній момент перед виставкою, коли журналіст Едмон Ренуар, брат П'єра-Огюста Ренуара, який складав каталог виставки, попросив придумати більш оригінальну назву, ніж, наприклад, «Вид на гавань Гавра».[3]
Після виставки картину купує за 800 франків підприємець Ернест Ошад. Після банкрутства Ошада у 1878 році його колекцію розпродають з аукціону. За 210 франків «Враження» купує лікар Жорж Белліо. У 1957 році дочка Белліо Вікторина Доноп де Монші подарувала колекцію, яку успадкувала від свого батька, музею Мармоттан.
Картина була викрадена з музею разом з чотирма іншими полотнами Моне і двома Ренуара, але була знайдена у 1990 році. З 1991 року картина повернена в експозицію музею.[4] У роботі «Враження. Схід сонця» Моне не намагається відтворити дійсність, наслідувати природу, а прагне передати своє власне враження від неї. З точки зору академічного живопису картина груба і неохайна, фігури ледь намічені. Моне демонструє колористичний взаємозв’язок синьої води та сходу, яскраві рефлекси на вранішнім морі.
Ни одна психологическая черта в ней не достигла завершенности. Ее душа наполнена темными, смутными, не до конца понятными ей самой порывами и страстями. Лариса не сделать выбор, принять или проклясть тот мир, в котором живет. Думая о самоубийстве, Огудалова так и не смогла броситься в Волгу, как Катерина.
Однако и жить так, как она жила, героиня больше не могла. Именно поэтому она благодарит презираемого ею Карандышева за то, что тот совершил: «Милый мой, какое благодеяние вы для меня сделали!... Это я сама... сама. Ах, какое благодеяние...» Кажется, что только теперь, как это ни парадоксально и ни ужасно, Лариса почувствовала к Юлию Капитонычу какую-то нежность. Героиня осознала себя свободной от того мира пошлости и бездушности, избавиться от которого у нее не было сил и смелости. Лариса, тонкая ранимая душа, волею судеб попавшая в губящий ее мир пошлости и обыденности, умирает. Она погибает от рук своего жениха и благодарит его за это – за избавление от той жизни, перенести которую она была не в состоянии.
Объяснение: