9 Щоб їм розважитись, веселий гурт матросів Серед нестримних вод розбурханих морів Безпечно ловить птиць, величних альбатросів, Що люблять пролітати слідами кораблів
Альбатрос - величний птах, володар морських просторів, що супроводжував кораблі. А на палубі він мав вигляд безпорадного птаха.
На палубу несуть ясних висот владику. І сумлінно тягне він приборкане крило, Що втратило свою колишню міць велику, Мов серед буйних вод поламане весло
Поступово образ альбатроса переріс у романтичний образ - символ поета і його долі у людському вирі життя.
Поет подібний теж до владаря блакиті, Що серед хмар, мов блискавка в імлі. Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій Він крила велетня волочить по землі.
Поет не знаходив розуміння серед людей і тому не міг злетіти думкою.
Композиційна єдність твору досягла за до центрального образу альбатроса, що став образом-символом. Тому і протиставлені тут реальний і символічний план вираження: альбатрос і матроси, поет і юрба. З образом альбатроса пов'язане все піднесене, він у центрі уваги, автор захоплювався ним і висловив йому співчуття .
10 - Декаданс (від франц. decadence — занепад, розклад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, що виявилося в літературі, мистецтві, культурі. Песимістичні настрої, характерні для другої половини XIX — початку XX ст., були пов’язані з дефіцитом духовності у прагматичному буржуазному суспільстві та передчуттям соціоісторичних катастроф — революцій, масштабних війн, що спіткали людство на початку XX ст.
11 - “Альбатрос” аналіз Рік написання – 1842 Цикл – “Сплін та ідеал” Тема: Показ людини, яка відрізняється від суспільства. Поет – мішень в суспільстві в яке всі хочуть потрапити Ідея: Поет доносить до читача, як суспільство ставитися до людини (особливої) Художні засоби “Альбатрос” Епітет “крилатий велетень”, великі білі крила, розбитого, немічний, прекрасний Символи у вірші “Альбатрос” Альбатрос, тобто сам поет – це світ прекрасного, добра. Моряки – зло, символ людства, яке пливе на своєму судні у безмежжі всесвіту. Море – символізує життя; корабель, човен – людську долю; грім, гроза, блискавка – життєві негаразди. В «Альбатросі» стверджується божественна сила мистецтва, з найбільшою повнотою втілена у постаті поета. Автор оспівує душу, що прагне високого ідеалу, краси. У поета, як у альбатроса, “міць велика”, але його намагаються приборкати. Він не може протистояти суспільству, як птиця натовпу матросів. Натовп не розуміє його. І тут зло перемагає добро. Але прекрасне завжди вище за потворне, навіть коли гине. Мистецтво та особистість вищі за натовп. Очевидно, мрії альбатроса залишаться “сумними думками” поета. Надії немає: серед всіх присутніх не виявилося нікого, хто б зупинив дурні розваги або хоча б засудив їх. Таке суспільство ніколи не буде ідеальним, та й не хоче воно прагнути до цього. Чітко простежується схожість долі птиці і долі поета. Це сильний птах з великими крилами, він може підніматися високо і довго триматися в небі. Альбатроса можна назвати мандрівником, який знаходиться у важких і небезпечних мандрах, адже він літає над розбурханим морем. Читаючи поезію Шарля Бодлера, в багатьох віршах відчувається смуток і якась безвихідь, ці почуття часто супроводжували поета в його житті. Він мріяв про світле і прекрасне, але романтична мрія так і залишилася для нього недосяжною.
Иванов Вместо прежнего школьного учителя Бориса Борисовича в класс приходит молодой немец Роберт Иванович Клау. Ученики сразу почувствовали, что он — совсем не такой, как Борис Борисович. Тема подружился со своим соседом по парте Ивановым и даже стал во всем подражать ему. Говорил, что любит его так же, как маму. Иванов умел рассказывать разные интересные истории, пугал страшилками. Теме очень нравились его рассказы. «Смотрит на него Тема, смотрит на маленький, болтающийся в воздухе порыжелый сапог Иванова, на лопнувшую кожу этого сапога; смотрит на едва выглядывающий, засаленный, покрытый перхотью форменный воротничок; смотрит в его добрые светящиеся глаза и слушает, и чувствует, что любит он Иванова, так любит, так жалко ему почему-то этого маленького, бедно одетого мальчика, которому ничего, кроме его рассказов, не надо, — что готов он, Тема, прикажи ему только Иванов, все сделать, всем для него пожертвовать». Благодаря Иванову Тема стал много читать. Потом он узнал, что Иванов — круглый сирота, живет у своих богатых родственников, помещиков, но они его не очень любят. Еще Иванов часто говорил Теме, что летом надо ехать в деревню к его родственникам, там очень интересно, растут вишни, много книг… Он просил маму отпустить его, а она в ответ обещала сделать это, но если Тема перейдет в третий класс. Теме очень хотелось в деревню. Он мечтал, как поедет туда, какое это будет счастье, как он привезет оттуда много вишен маме. По утрам, когда Теме не хотелось вставать, он вспоминал своего друга, и, сознавая, что сейчас увидит его, его охватывало сладкое чувство. Он с радостью представлял, как сейчас увидит Иванова и как будет здорово, когда их одноклассник Корнев будет из зависти к ним ронять всякие обидные высказывания в их адрес. В такие минуты Тема считал себя самым счастливым человеком. Ябеда Однако настало время, когда дружба Темы с Ивановым прекратилась и мечты о деревне не осуществились. И «даже самое воспоминание об этих лучших днях из детства Темы жизнь безжалостно наложила свою гадливую печать, как бы в отместку за доставленное блаженство». Учитель французского языка Бошар был грубым и жестоким по отношению к ребятам. На уроках он хлопал своей широкой, пухлой ладонью и кричал по-французски громким равнодушным голосом: «— Voyons, voyons dons!» Что означало: «Эй, вы, потише!» Однажды на его уроке произошло нечто, изменившее жизнь Темы. Во время занятия в маленькое круглое окошко класса, проделанное в дверях, заглянул чей-то глаз. Вахнов показал глазу кукиш. Оказалось, что глаз принадлежал Ивану Ивановичу, который потребовал Вахнова к директору. Вахнов испугался и стал уверять, что это не он и что Бошар может это подтвердить. Однако Бошар его не и Вахнову пришлось идти к директору. В коридоре он стал на колени и стал умолять пощадить его. В школе все знали, что у Вахнова очень строгий отец, и Иван Иванович мальчика. Эта история дошла до директора, и педагогическим советом Вахнов был приговорен к двухнедельному аресту по два часа каждый день. Вахнов посчитал, что донес Бошар. В классе же к Вахнову установилось нечто подобное сочувствию. Он понимал, что это временное явление и для того, чтобы сделать его постоянным, нужно потрудиться. «Бедная голова Вахнова, может быть, в первый раз в жизни, была полна другими мыслями, чем те, какие внушало ей здоровое, праздное тело пятнадцатилетнего отупевшего отрока. Его мозги тяжело работали над трудной задачей, с которой он и справился наконец». Однажды на уроке, за миг до его начала, Вахнов поведал
1 б 2б 3в 4а 5а 6в 7б 8а
9 Щоб їм розважитись, веселий гурт матросів Серед нестримних вод розбурханих морів Безпечно ловить птиць, величних альбатросів, Що люблять пролітати слідами кораблів
Альбатрос - величний птах, володар морських просторів, що супроводжував кораблі. А на палубі він мав вигляд безпорадного птаха.
На палубу несуть ясних висот владику. І сумлінно тягне він приборкане крило, Що втратило свою колишню міць велику, Мов серед буйних вод поламане весло
Поступово образ альбатроса переріс у романтичний образ - символ поета і його долі у людському вирі життя.
Поет подібний теж до владаря блакиті, Що серед хмар, мов блискавка в імлі. Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій Він крила велетня волочить по землі.
Поет не знаходив розуміння серед людей і тому не міг злетіти думкою.
Композиційна єдність твору досягла за до центрального образу альбатроса, що став образом-символом. Тому і протиставлені тут реальний і символічний план вираження: альбатрос і матроси, поет і юрба. З образом альбатроса пов'язане все піднесене, він у центрі уваги, автор захоплювався ним і висловив йому співчуття .
10 - Декаданс (від франц. decadence — занепад, розклад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, що виявилося в літературі, мистецтві, культурі. Песимістичні настрої, характерні для другої половини XIX — початку XX ст., були пов’язані з дефіцитом духовності у прагматичному буржуазному суспільстві та передчуттям соціоісторичних катастроф — революцій, масштабних війн, що спіткали людство на початку XX ст.
11 - “Альбатрос” аналіз Рік написання – 1842 Цикл – “Сплін та ідеал” Тема: Показ людини, яка відрізняється від суспільства. Поет – мішень в суспільстві в яке всі хочуть потрапити Ідея: Поет доносить до читача, як суспільство ставитися до людини (особливої) Художні засоби “Альбатрос” Епітет “крилатий велетень”, великі білі крила, розбитого, немічний, прекрасний Символи у вірші “Альбатрос” Альбатрос, тобто сам поет – це світ прекрасного, добра. Моряки – зло, символ людства, яке пливе на своєму судні у безмежжі всесвіту. Море – символізує життя; корабель, човен – людську долю; грім, гроза, блискавка – життєві негаразди. В «Альбатросі» стверджується божественна сила мистецтва, з найбільшою повнотою втілена у постаті поета. Автор оспівує душу, що прагне високого ідеалу, краси. У поета, як у альбатроса, “міць велика”, але його намагаються приборкати. Він не може протистояти суспільству, як птиця натовпу матросів. Натовп не розуміє його. І тут зло перемагає добро. Але прекрасне завжди вище за потворне, навіть коли гине. Мистецтво та особистість вищі за натовп. Очевидно, мрії альбатроса залишаться “сумними думками” поета. Надії немає: серед всіх присутніх не виявилося нікого, хто б зупинив дурні розваги або хоча б засудив їх. Таке суспільство ніколи не буде ідеальним, та й не хоче воно прагнути до цього. Чітко простежується схожість долі птиці і долі поета. Це сильний птах з великими крилами, він може підніматися високо і довго триматися в небі. Альбатроса можна назвати мандрівником, який знаходиться у важких і небезпечних мандрах, адже він літає над розбурханим морем. Читаючи поезію Шарля Бодлера, в багатьох віршах відчувається смуток і якась безвихідь, ці почуття часто супроводжували поета в його житті. Він мріяв про світле і прекрасне, але романтична мрія так і залишилася для нього недосяжною.
Иванов Вместо прежнего школьного учителя Бориса Борисовича в класс приходит молодой немец Роберт Иванович Клау. Ученики сразу почувствовали, что он — совсем не такой, как Борис Борисович. Тема подружился со своим соседом по парте Ивановым и даже стал во всем подражать ему. Говорил, что любит его так же, как маму. Иванов умел рассказывать разные интересные истории, пугал страшилками. Теме очень нравились его рассказы. «Смотрит на него Тема, смотрит на маленький, болтающийся в воздухе порыжелый сапог Иванова, на лопнувшую кожу этого сапога; смотрит на едва выглядывающий, засаленный, покрытый перхотью форменный воротничок; смотрит в его добрые светящиеся глаза и слушает, и чувствует, что любит он Иванова, так любит, так жалко ему почему-то этого маленького, бедно одетого мальчика, которому ничего, кроме его рассказов, не надо, — что готов он, Тема, прикажи ему только Иванов, все сделать, всем для него пожертвовать». Благодаря Иванову Тема стал много читать. Потом он узнал, что Иванов — круглый сирота, живет у своих богатых родственников, помещиков, но они его не очень любят. Еще Иванов часто говорил Теме, что летом надо ехать в деревню к его родственникам, там очень интересно, растут вишни, много книг… Он просил маму отпустить его, а она в ответ обещала сделать это, но если Тема перейдет в третий класс. Теме очень хотелось в деревню. Он мечтал, как поедет туда, какое это будет счастье, как он привезет оттуда много вишен маме. По утрам, когда Теме не хотелось вставать, он вспоминал своего друга, и, сознавая, что сейчас увидит его, его охватывало сладкое чувство. Он с радостью представлял, как сейчас увидит Иванова и как будет здорово, когда их одноклассник Корнев будет из зависти к ним ронять всякие обидные высказывания в их адрес. В такие минуты Тема считал себя самым счастливым человеком. Ябеда Однако настало время, когда дружба Темы с Ивановым прекратилась и мечты о деревне не осуществились. И «даже самое воспоминание об этих лучших днях из детства Темы жизнь безжалостно наложила свою гадливую печать, как бы в отместку за доставленное блаженство». Учитель французского языка Бошар был грубым и жестоким по отношению к ребятам. На уроках он хлопал своей широкой, пухлой ладонью и кричал по-французски громким равнодушным голосом: «— Voyons, voyons dons!» Что означало: «Эй, вы, потише!» Однажды на его уроке произошло нечто, изменившее жизнь Темы. Во время занятия в маленькое круглое окошко класса, проделанное в дверях, заглянул чей-то глаз. Вахнов показал глазу кукиш. Оказалось, что глаз принадлежал Ивану Ивановичу, который потребовал Вахнова к директору. Вахнов испугался и стал уверять, что это не он и что Бошар может это подтвердить. Однако Бошар его не и Вахнову пришлось идти к директору. В коридоре он стал на колени и стал умолять пощадить его. В школе все знали, что у Вахнова очень строгий отец, и Иван Иванович мальчика. Эта история дошла до директора, и педагогическим советом Вахнов был приговорен к двухнедельному аресту по два часа каждый день. Вахнов посчитал, что донес Бошар. В классе же к Вахнову установилось нечто подобное сочувствию. Он понимал, что это временное явление и для того, чтобы сделать его постоянным, нужно потрудиться. «Бедная голова Вахнова, может быть, в первый раз в жизни, была полна другими мыслями, чем те, какие внушало ей здоровое, праздное тело пятнадцатилетнего отупевшего отрока. Его мозги тяжело работали над трудной задачей, с которой он и справился наконец». Однажды на уроке, за миг до его начала, Вахнов поведал