Во второй главе повести «Капитанская дочка» происходит первая наша встреча с Пугачевым. Петр Гринев встречается с ним, впрочем, тоже впервые. Глава называется «Вожатый» . Петруша Гринев следует вместе с Савельичем к месту службы, но попадает в буран и сбивается с пути. Встретившийся им мужик (никто и не догадывается еще, что это Пугачев! ) выводит путников к постоялому двору. Отсюда и название главы, в центре которой вожатый, проводник, встреча с которым сыграет судьбоносное значение в жизни дворянского сына Гринева. В награду мужик получает заячий тулупчик. Это прямой смысл главы, но идейную ее структуру определяет символический смысл. Пугачев не раз еще Петра Гринева из безвыходных для него ситуаций. Стоит вспомнить хотя бы публичный отказ Петруши от целования руки самозванца. «Его благородие, знать, одурел от радости. Подымите его! » — разряжает обстановку Пугачев. Посаженный отец (Пугачев) хочет благословить Гринева в его сне, смотрит на него весело. Сверкающие, блистающие глаза самозванца наполняют душу «пиитическим ужасом» (глава «Незваный гость») . Петрушу тянет к Пугачеву. Может, виною притягательный, гипнотический взгляд такого доброго и одновременно ужасного человека, повстречавшегося на жизненном пути Гринева. Вспомним, что свадьба Петра и Маши Мироновой стала возможной лишь из-за вмешательства Пугачева. Получается так, что именно события, связанные с восстанием, когда вмешался самозванец и наказал Швабрина, освободив «сироту все поставить на свои места. В финале пятой главы как раз и размышляет Гринев о событиях, которые «дали вдруг душе… сильное и благородное потрясение» .
Пошуки щастя героями п'єси М. Метерлінка "Синій птах"
Моріс Метерлінк був тією людиною, яка створила символістський "театр смерті".
Ось тепер можемо говорити про пошуки щастя героями "Синього птаха". Зрозуміло, що цій феєрії передував складний творчий і духовний шлях, якщо на зміну світу, де всім керує Невідоме, тобто невидимі й невідомі фатальні сили, наміри яких також невідомі. Зрештою, це була Смерть, до якої прислухалися усі особи, що лише чекали...
І ось читачеві і театру пропонується твір, у якому нема відчуття приреченості, герої якого не чекають, а діють і змінюють насамперед свій духовний світ. Через те більша частина дійових осіб є символами духовної діяльності людини як такої або творчого начала.
Так, Душа Світла відправляє на пошуки Синього птаха щастя двох дітей з родини, яку б ніхто не назвав заможною, у супроводі Душ Вогню, Води, Хліба, Цукру і двох створінь, які вже давно супроводжують людину на її шляху. Душі дітей не примітивні і багато що пізнали.
Чарівний діамант допомагає дітям на їхньому шляху. І той шлях — найважчий, яким проходить людина. Це шлях самовиховання. Одна за одною змінюються картини. Із злиденної хижі дроворуба ми потрапляємо до розкішних покоїв феї Бірюліни, аби зустрітися з надбаннями ще первісних людей — вогнем, водою, хлібом, цукром, першими свійськими тваринами. Спершу, як і слід було чекати, на шляху самопізнання ми звертаємося до наших згадок... Страшна демонстрація материнської долі бідних для мене повністю знімає ідилічний настрій картини: семеро померлих дітей один за одним виходять на кін.
Пошуки щастя героями п'єси М. Метерлінка "Синій птах"
Моріс Метерлінк був тією людиною, яка створила символістський "театр смерті".
Ось тепер можемо говорити про пошуки щастя героями "Синього птаха". Зрозуміло, що цій феєрії передував складний творчий і духовний шлях, якщо на зміну світу, де всім керує Невідоме, тобто невидимі й невідомі фатальні сили, наміри яких також невідомі. Зрештою, це була Смерть, до якої прислухалися усі особи, що лише чекали...
І ось читачеві і театру пропонується твір, у якому нема відчуття приреченості, герої якого не чекають, а діють і змінюють насамперед свій духовний світ. Через те більша частина дійових осіб є символами духовної діяльності людини як такої або творчого начала.
Так, Душа Світла відправляє на пошуки Синього птаха щастя двох дітей з родини, яку б ніхто не назвав заможною, у супроводі Душ Вогню, Води, Хліба, Цукру і двох створінь, які вже давно супроводжують людину на її шляху. Душі дітей не примітивні і багато що пізнали.
Чарівний діамант допомагає дітям на їхньому шляху. І той шлях — найважчий, яким проходить людина. Це шлях самовиховання. Одна за одною змінюються картини. Із злиденної хижі дроворуба ми потрапляємо до розкішних покоїв феї Бірюліни, аби зустрітися з надбаннями ще первісних людей — вогнем, водою, хлібом, цукром, першими свійськими тваринами. Спершу, як і слід було чекати, на шляху самопізнання ми звертаємося до наших згадок... Страшна демонстрація материнської долі бідних для мене повністю знімає ідилічний настрій картини: семеро померлих дітей один за одним виходять на кін.