В
Все
Б
Биология
Б
Беларуская мова
У
Українська мова
А
Алгебра
Р
Русский язык
О
ОБЖ
И
История
Ф
Физика
Қ
Қазақ тiлi
О
Окружающий мир
Э
Экономика
Н
Немецкий язык
Х
Химия
П
Право
П
Психология
Д
Другие предметы
Л
Литература
Г
География
Ф
Французский язык
М
Математика
М
Музыка
А
Английский язык
М
МХК
У
Українська література
И
Информатика
О
Обществознание
Г
Геометрия
влаласт
влаласт
30.11.2022 02:17 •  Литература

Лист другу про прочитаний твір кайдашева сім'я

Показать ответ
Ответ:
chelikteliklol
chelikteliklol
14.03.2023 04:31

ПИМЕН — центральный персонаж трагедии А. С.Пушкина "Борис Годунов» (1825), монах-летописец Чудова монастыря, "старец кроткий и смиренный», под началом которого состоит молодой инок Григорий Отрепьев, будущий Самозванец. Материал для этого образа (как и для других) Пушкин почерпнул из "Истории…» Н. М.Карамзина, а также из эпистолярной и житийной литературы XVI»Шв. (Например, рассказ П. о кончине Федора Иоанновича основан на сочинении патриарха Иова.) Пушкин писал, что характер П. не есть его изобретение: "В нем собрал я черты, пленившие меня в наших старых летописях». К этим чертам поэт отнес умилительную кротость, простодушие, нечто младенческое и вместе мудрое, усердие, набожность в отношении к власти царя, данной от Бога. П.— герой одной сцены, пятой картины трагедии. Роль П. относительно невелика. Однако функция этого персонажа в развитии сюжета, в сцеплениях идей, образов — важна и значительна. Коллизия трагедии в сцене с П. получает существенные прояснения.

Из рассказа Шуйского в первой картине известно о цареубийстве, совершенном в Угличе, назван его виновник — Борис Годунов. Но Шуйский — свидетель косвенный, заставший на месте событий "свежие следы». П.— единственный среди персонажей очевидец, видевший своими глазами зарезанного царевича, слышавший собственными ушами, как "под топором злодеи покаялись — и назвали Бориса». Для Шуйского гибель Димитрия тривиальна, как всякое политическое убийство, коим нет числа. В тех же понятиях мыслит и Воротынский, хотя его реакция более эмоциональна: "Ужасное злодейство!» Совсем другая (по тональности, по смыслу) оценка П.: "О страшное, невиданное горе!» Страшным и невиданным это горе является потому, что грех Бориса ложится на всех, к нему все оказываются причастными, ибо "владыкою себе цареубийцу мы нарекли». В словах П. не просто нравственная оценка, в которой нельзя отказать самому Годунову (муки совести терзают и его). П. судит бытийственно: преступление совершил один человек, а держать ответ надо всем. Предстоит невиданное горе, идущее на Русь, "настоящая беда государству московскому». ("Комедия о настоящей беде государства московского…» — одно из черновых названий пушкинской трагедии.) П. еще не знает, как проявится это горе, но его предчувствие делает монаха милосердным. Поэтому он наказывает потомкам быть смиренными: пускай они, поминая своих царей, "за грехи, за темные деянья смиренно умоляют».

Тут обнаруживается существенное отличие от "суда» Юродивого, отказавшего Борису в молитве. Симметрия этих образов, П. и Юродивого, давно замечена и исследована, в частности, В. М.Непомнящим. Однако близость персонажей не означает, что они одинаково выражают "глас народа», "глас божий». Реализм Пушкина в том и состоит, что каждый его герой имеет собственный "глас». Драматургия сцены в келье Чудова монастыря строится на контрасте спокойствия П. (постоянный эпитет: "минувшее < ...> спокойно и безмолвно», "его спокойный вид», "спокойно зрит на правых и виновных») и смятения Григория, чей "покой бесовское мечтанье тревожило». В продолжении всей сцены П. старается убедить Отрепьева в тщетности мирских утех и в блаженстве иноческого служения. Однако его воспоминания о весело проведенной молодости, о шумных пирах и боевых схватках только распаляют воображение Григория. Рассказ же о Димитрии, особенно неосторожное упоминание — "он был бы твой ровесник», — провоцируют "чудную мысль», которая определит дальнейший ход событий. П. как бы производит Григория в самозванцы, причем совершенно непреднамеренно. В теории драмы такое действие называется перипетией (согласно Аристотелю, "переменой делаемого в противоположность»). Вследствие перипетии завязка трагедии затягивается в драматургический узел. В опере М. П. Мусоргского "Борис Годунов» (1868-1872) роль П. была расширена. Ему композитор (и автор либретто) передал рассказ Патриарха (пятнадцатая картина трагедии — "Царская дума») о чудесном прозрении слепого пастуха перед гробом царевича Димитрия. В опере этот рассказ следует после сцены с Юродивым (в трагедии — перед ней) и становится последним ударом судьбы, карающей детоубийцу. Самые знаменитые исполнители роли П.— И. В.Самарин (Малый театр, 1880), В. И.Качалов (МХТ, 1907); в опере — В. Р.Петров (1905) иМ. Д.Михайлов(1936).

0,0(0 оценок)
Ответ:
sgymgjvb
sgymgjvb
26.03.2022 15:45
До лучче єсть на своей земли костю лечи, ине ли на чюже славну быти. (Літопис, за Іпатським списком) В давніх літописах наших Єсть одно оповідання, Що зворушує у серці Найсвятіші почування. Не блищить воно красою Слів гучних і мальовничих, Не вихвалює героїв Та їх вчинків войовничих. Ні, про інше щось говорить Те старе оповідання. Між рядками слів таїться В нім якесь пророкування. І воно живить надію, Певну віру в ідеали Тим, котрі вже край свій рідний Зацурали, занедбали… * * * Жив у Києві в неволі Ханський син, малий хлопчина, Половецького б то хана Найулюблена дитина. Мономах, князь Володимир, Взяв його під час походу З ясирем в полон і потім При собі лишив за вроду. Оточив його почотом І розкошами догідно — І жилось тому хлоп’яті І безпечно, і вигідно. Час минав, і став помалу Рідний степ він забувати, Край чужий, чужі звичаї Як за рідні уважати. Та не так жилося хану Без коханої дитини. Тяжко віку доживати Під вагою самотини. Зажурився, засмутився… Вдень не їсть, а серед ночі Плаче, бідний, та зітхає, Сну не знають його очі. Ні від кого він не має Ні утіхи, ні поради. Світ увесь йому здається Без краси і без принади. Кличе він гудця2[2] до себе І таку держить промову, Що мов кров’ю з його серця Слово точиться по слову: «Слухай, старче, ти шугаєш Ясним соколом у хмарах, Сірим вовком в полі скачеш, Розумієшся на чарах. Божий дар ти маєш з неба Людям долю віщувати, Словом, піснею своєю Всіх до себе привертати. Ти піди у землю Руську — Ворогів наших країну,- Відшукай там мого сина, Мою любую дитину. Розкажи, як побиваюсь Я  за ним і дні, і ночі, Як давно вже виглядають Його звідтіль мої очі. Заспівай ти йому пісню Нашу, рідну, половецьку, Про життя привільне наше, Нашу вдачу молодецьку. А як все те не Дай йому євшана-зілля, Щоб, понюхавши, згадав він Степу вільного привілля». І пішов гудець в дорогу. Йде він три дні і три ночі, На четвертий день приходить В місто Київ опівночі. Крадькома пройшов, мов злодій, Він до сина свого пана І почав казати стиха Мову зрадженого хана. Улещає, намовляє… Та слова його хлопчину Не вражають, бо забув вже Він і батька, і родину. І гудець по струнах вдарив! Наче вітер у негоду, Загула невпинна пісня — Пісня вільного народу. Про славетнії події — Ті події половецькі, Про лицарськії походи — Ті походи молодецькі! Мов скажена хуртовина, Мов страшні Перуна громи, Так ревли-стогнали струни І той спів гудця-сіроми! Але ось вже затихає Бренькіт дужий акордовий І намісто його чути Спів народний, колисковий. То гудець співає тихо Пісню тую, що співала Мати синові своєму, Як маленьким колисала. Наче лагідна молитва, Журно пісня та лунає. Ось її акорд останній В пітьмі ночі потопає… Але спів цей ніжний, любий, Ані перший, сильний, дужий, Не вразив юнацьке серце,- Він сидить німий, байдужий. І схилилася стареча Голова гудця на груди — Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!.. Але ні! Ще є надія Тут, на грудях в сповиточку!.. І тремтячими руками Роздирає він сорочку, Із грудей своїх знімає Той євшан, чарівне зілля, І понюхать юнакові Подає оте бадилля. Що ж це враз з юнаком сталось? Твар3[3] поблідна у небоги, Затремтів, очима блиснув І зірвавсь на рівні ноги. Рідний степ — широкий, вільний, Пишнобарвний і квітчастий — Раптом став перед очима, З ним і батенько нещасний!.. Воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди… Все це разом промайнуло, Стисло серце, сперло груди. «Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати!» — Так він скрикнув, і в дорогу В нічку темну та пригожу Подались вони обоє, Обминаючи сторожу. Байраками та ярами Неутомно проходжали — В рідний степ, у край веселий Простували, поспішали. * * * Україно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось? Чи синів твоїх багато На степах твоїх зосталось? Чи вони ж не відцурались, Не забули тебе, неньку, Чи сховали жаль до тебе І кохання у серденьку? Марна річ! Були і в тебе Кобзарі — гудці народні, Що співали-віщували Заповіти благородні, А проте тієї сили, Духу, що зрива на ноги, В нас нема і манівцями Ми блукаєм без дороги!.. Де ж того євшану взяти, Того зілля-привороту, Що на певний шлях направить,- Шлях у край свій повороту1889
0,0(0 оценок)
Популярные вопросы: Литература
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota Оформи подписку
logo
Начни делиться знаниями
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси ai-бота