Глава перваяНА ПРОСЕКЕИз чащи осторожно высунулась голова зверя с густыми бакенбардами и черными кисточками на ушах. Раскосые желтые глаза глянули в одну, потом в другую сторону просеки, – и зверь замер, насторожив уши.Старик Андреич с одного взгляда признал бы прятавшуюся в чаще рысь. Но он в эту минуту продирался сквозь частый подлесок метров за сто от просеки.Андреичу давно хотелось курить. Он остановился и потянул из-за пазухи кисет.Рядом с ним в ельнике кто-то громко кашлянул. Кисет полетел на землю. Андреич сдернул ружье с плеча и быстро взвел курки.Между деревьями мелькнула рыже-бурая шерсть и голова косули с острыми ветвистыми рожками.Андреич сейчас же опустил ружье и наклонился за кисетом: старик никогда не бил дичи в недозволенное время.Между тем рысь, не заметив поблизости ничего подозрительного, скрылась в чащу.Через минуту она снова вышла на просеку. Теперь она несла в зубах, бережно держа за шиворот, маленького рыжего рысенка.Перейдя просеку, рысь сунула детеныша в мягкий мох под куст и сейчас же пошла назад.Через две минуты второй рысенок барахтался рядом с первым, и старая рысь отправилась за третьим, и последним.В лесу послышался легкий хруст сучьев.В один миг рысь вскарабкалась на ближайшее дерево и скрылась в его ветвях.В это время Андреич разглядывал следы вспугнутой им косули. В тени густого ельника лежал еще снег. На нем виднелись глубокие отпечатки четырех пар узких копыт.«Да тут их две было, – соображал охотник. – Вторая, верно, самка. Дальше просеки не уйдут. Пойти разве поглядеть?»Он выбрался из чащи и, стараясь не шуметь, напрямик зашагал к просеке.Андреич хорошо знал повадку зверей. Как он и думал, пробежав несколько десятков метров, косули почувствовали себя в безопасности и сразу перешли на шаг.Первым вышел на просеку козел. Он поднял украшенную рожками голову и потянул в себя воздух.Ветер дул прямо от него вдоль просеки, – поэтому козел не мог учуять рыси. Он нетерпеливо топнул ногой. Из кустов выскочила безрогая самка и остановилась рядом с ним.Через минуту косули спокойно щипали у себя под ногами молодую зелень, изредка поднимая головы и осматриваясь.Рысь хорошо видела их сквозь ветви.Она выждала, когда обе косули одновременно опустили головы, и бесшумно скользнула на нижний сук дерева. Сук этот торчал над самой просекой, метрах в четырех от земли.Густые ветви теперь не скрывали зверя от глаз косуль.Но рысь так плотно прижалась к дереву, что ее неподвижное тело казалось просто наростом на толстом суку.Косули не обращали на него внимания. Они медленно подвигались вдоль просеки к ожидавшему их в засаде хищнику.Андреич выглянул на просеку шагах в пятидесяти дальше ели, на которой сидела рысь. Он сразу заметил обеих косуль и, спрятавшись в кустах, стал следить за ними.Старик никогда не пропускал случая поближе взглянуть на пугливых лесных зверей.Косуля-самка шла впереди. Козел на несколько шагов отстал от нее.Вдруг что-то темное камнем сорвалось с дерева на спину косули.Косуля упала с переломленным хребтом.Козел сделал отчаянный прыжок с места и мгновенно исчез в чаще.– Рысь! – ахнул Андреич.Раздумывать было некогда.«Бах! Бах!» – один за другим грянули выстрелы двустволки.Зверь высоко подскочил и с воем упал на землю.Андреич выскочил из кустов и изо всей силы побежал по просеке. Страх упустить редкую добычу заставил его забыть осторожность.Не успел старик добежать до рыси, как зверь неожиданно вскочил на ноги.Андреич остановился в трех шагах от него.Внезапно зверь прыгнул.Сильный удар в грудь опрокинул старика навзничь.Ружье далеко отлетело в сторону. Андреич прикрыл горло левой рукой.В то же мгновение зубы зверя вонзились в нее до самой кости.Старик выхватил из-за голенища нож и с размаху всадил в бок рыси.Удар был смертельный. Зубы рыси разжались, и зверь свалился на землю.Еще раз, для верности, ударил Андреич ножом и проворно вскочил на ноги.Но зверь уже не дышал.Андреич снял шапку и вытер со лба пот.– Ух! – произнес он, тяжело переводя дух.Страшная слабость внезапно охватила Андреича. Мышцы, напряженные в смертельной схватке, сразу обмякли. Ноги дрожали. Чтобы не упасть, он должен был присесть на пенек несколько минут, пока, наконец, старик пришел в себя.Прежде всего он свернул цигарку измазанными кровью руками и глубоко затянулся.Накурившись, Андреич промыл у ручейка раны, перевязал их тряпкой и принялся свежевать добычу.
у наших давніх літописах є одне оповідання, яке не блищить красою, не вихвалює героїв, але зворушує серце. у ньому таїться якесь пророкування, що підтримує надію й віру в ідеали тих, "котрі вже край свій рідний зацурали, "
***
жив колись у києві в неволі улюблений син половецького хана, малий хлопчина. якось під час походу його взяв у полон князь володимир мономах і залишив при собі за вроду.
хлопчик жив у розкошах і з часом потроху став забувати рідний степ, а чужий край і звичаї вважав рідними.
та не так жилося хану "без коханої дитини", в самотині. він сумував і журився, не їв і не спав.
тоді покликав свого гудця і звернувся до нього з такими словами: "слухай, старче, ти шугаєш ясним соколом у хмарах, сірим вовком в полі скачеш, розумієшся на чарах. божий дар ти маєш з неба — людям долю віщувати, словом, піснею своєю всіх до себе ".
і попросив гудця піти у руську землю, відшукати сина, розповісти, як за ним побивається його батько. а щоб він згадав усе, хан сказав посланцю: "заспівай ти йому пісню нашу, рідну, половецьку, прожиття привільне наше, нашу вдачу молодецьку. а як все те не , дай йому євшан-зілля, щоб, понюхавши, згадав він степу вільного привілля".
і пішов гудець в дорогу, йшов три дні й три ночі. прийшов до києва опівночі, прокрався, як злодій, до сина свого пана і почав його умовляти повернутися. але слова на хлопця не діють, бо забув він і батька, і родину. тоді гудець вдарив по струнах, заспівав пісню "вільного народу" "про лицарськії походи", "про славетнії події". спочатку "ревли—стогнали струни", "мов скажена хуртовина". потім спів змінився на "народний, колисковий". гудець тихо заспівав молодому половчанинові ту пісню, яку йому співала мати, коли колисала. але ні спів лагідний, як молитва, ні сильний, дужий "не вразив юнацьке серце". схилив голову старець у розпачі: "там, де рустка замість серця, порятунку вже не " раптом згадав про євшан-зілля, дістав заповітний сповиток і дав юнакові понюхати те бадилля. із тим сталося диво. хлопець поблід, зірвавсь на рівні ноги і перед ним "рідний степ — широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий — раптом став перед очима, з ним і батенько воля, воленька кохана! рідні шатра, рідні "
ответ:
у наших давніх літописах є одне оповідання, яке не блищить красою, не вихвалює героїв, але зворушує серце. у ньому таїться якесь пророкування, що підтримує надію й віру в ідеали тих, "котрі вже край свій рідний зацурали, "
***
жив колись у києві в неволі улюблений син половецького хана, малий хлопчина. якось під час походу його взяв у полон князь володимир мономах і залишив при собі за вроду.
хлопчик жив у розкошах і з часом потроху став забувати рідний степ, а чужий край і звичаї вважав рідними.
та не так жилося хану "без коханої дитини", в самотині. він сумував і журився, не їв і не спав.
тоді покликав свого гудця і звернувся до нього з такими словами: "слухай, старче, ти шугаєш ясним соколом у хмарах, сірим вовком в полі скачеш, розумієшся на чарах. божий дар ти маєш з неба — людям долю віщувати, словом, піснею своєю всіх до себе ".
і попросив гудця піти у руську землю, відшукати сина, розповісти, як за ним побивається його батько. а щоб він згадав усе, хан сказав посланцю: "заспівай ти йому пісню нашу, рідну, половецьку, прожиття привільне наше, нашу вдачу молодецьку. а як все те не , дай йому євшан-зілля, щоб, понюхавши, згадав він степу вільного привілля".
і пішов гудець в дорогу, йшов три дні й три ночі. прийшов до києва опівночі, прокрався, як злодій, до сина свого пана і почав його умовляти повернутися. але слова на хлопця не діють, бо забув він і батька, і родину. тоді гудець вдарив по струнах, заспівав пісню "вільного народу" "про лицарськії походи", "про славетнії події". спочатку "ревли—стогнали струни", "мов скажена хуртовина". потім спів змінився на "народний, колисковий". гудець тихо заспівав молодому половчанинові ту пісню, яку йому співала мати, коли колисала. але ні спів лагідний, як молитва, ні сильний, дужий "не вразив юнацьке серце". схилив голову старець у розпачі: "там, де рустка замість серця, порятунку вже не " раптом згадав про євшан-зілля, дістав заповітний сповиток і дав юнакові понюхати те бадилля. із тим сталося диво. хлопець поблід, зірвавсь на рівні ноги і перед ним "рідний степ — широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий — раптом став перед очима, з ним і батенько воля, воленька кохана! рідні шатра, рідні "