Лермонтов песня про царя ивана васильевича характеристика ивана
по плану

В Тульской губернии, в Епифанском уезде, есть деревня «Иван-озеро», и в самой деревне есть озеро. Из озера вытекают в разные стороны два ручья. Один ручей так узок, что через него перешагнуть можно. Этот ручей называют Дон. Другой ручеек широкий, и его называют Шат.

Дон идет все прямо, и чем дальше он идет, тем шире становится.

Шат вертится с одной стороны на другую. Дон через всю Россию и впал в Черное море. В нем много рыбы, и по нем ходят барки и пароходы.

Шат зашатался, не вышел из Тульской губернии и впал в реку Упу».

С такими смысловыми объяснениями чаще всего приходится сталкиваться при попытке расшифровать то или иное географическое название. Почему «Шат»? Да потому, что он не идет, а шатается из стороны в сторону. А «Дон» иное дело. Слышите, как звучит слово - будто удар колокола: дон! дон!

В той же Тульской губернии, названной по имени главного губернского города, стоящего на реке Упе при впадении в нее речки Тулицы, можно было услышать такое объяснение : «Река Ту лица по лесам тулится. Лесами в древности наш край славился, и речка эта самая в дремучих лесах тулилась, пряталась. Отсюда ей и название пошло».

Насчет лесов спорить, конечно, не приходится. Леса под Тулой были знаменитые, недаром же здесь находилась оборонительная линия - тульские засеки. Да и сейчас еще можно встретить на земле Тульской области остатки этих лесов. Но происхождение названия речки от русского глагола «тулиться», то есть прятаться, скрываться, хорониться, весьма сомнительно, как сомнительно и предположение В. И. Даля, не лишенное, впрочем, остроумия: он полагал, что название города произошло от слова «тула», записанного им в бывшей Саратовской губернии и означавшего скрытное, недоступное место, затулье, притулье, для защиты, приюта или заточения.

На головному майдані черга постала ще о п'ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілось, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабило до міста свято та базарний день.Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків та жінок попереду.– Чуєш, хлопче, а ти що тут робиш так рано? - мовив чоловік за його спиною.– Це моє місце, я тут чергу зайняв,- відповів хлопчик.  – Біг би ти, хлопче, звідси та поступився своїм місцем тому, хто знається на цій справі!– Облиш хлопця, – втрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду.– Я ж жартую, – задній поклав руку на голову хлопчиська. Хлопчик похмуро скинув її. - Просто зважив: дивно це – дитина, так рано, а він не спить.– Цей хлопець знається на мистецтві, зрозуміло? – сказав захисник, його прізвище було Грігсбі. – А як тебе звуть, хлопче?– Том.– Наш Том, вже він плюне як слід, вцілить, правда, Томе?– Авжеж!Сміх покотився людською шеренгою.Попереду хтось продавав гарячу каву у тріснутих чашках. Глянувши туди, Том побачив маленьке жарке вогнище та юшку, що булькотіла в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. її заварили з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, та продавали по пенні за чашку зігріти шлунок, але мало хто купував – мало кому дозволяла кишеня.Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам'яною стіною.– Кажуть, вона усміхається, – сказав хлопчик.– Еге ж, усміхається, – відповів Грігсбі.– Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.– Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину.– Кажуть, їй чотириста років.– Якщо не більше. Коли вже так казати, нікому не відомо, який зараз рік.– Дві тисячі шістдесят перший!– Правильно, так кажуть, хлопче, кажуть. Брешуть. А може, трьохтисячний. Чи п'ятитисячний. Звідки нам знати! Стільки часу самісінька веремія була... І лишилися нам лише уламки...Вони човгали ногами, поволі просуваючись уперед по холоднім камінні бруківки.– Скоро ми її побачимо? – сумовито протяг Том.– Іще кілька хвилин, не більше. Вони обгородили її, повісили на чотирьох латунних стовпцях оксамитову мотузку, все як слід, щоб люди не-підходили надто близько. І затям, Томе: жодного каміння, вони заборонили жбурляти в неї камінням.  – Добре, сер.Сонце піднімалось усе вище небосхилом, несучи тепло, і чоловіки скинули з себе вимазані рядна та брудні капелюхи.– А навіщо ми усі тут зібралися? – спитав, поміркувавши, Том. – Чому ми повинні плювати?