XVII століття стало надзвичайно важливою віхою в культурно-історичному розвитку людства. З одного боку, його можна вважати своєрідним підсумком попередньої великої історичної епохи — Відродження, а з іншого — періодом, коли окреслювались нові, суголосні тогочасним історичним умовам шляхи та перспективи розвитку людського суспільства, формувалися ті соціально-економічні, політичні, культурні традиції й морально-етичні цінності, які заклали підвалини нової європейської цивілізації. Пригадаємо основні риси епохи Відродження. Епоха Відродження (Ренесанс) — це початок XIV — кінець XVI ст. Назва походить від загальної тенденції митців цієї епохи до відродження засад тієї світської гуманістичної культури, яка була створена в епоху античності. Митці епохи Відродження висунули нову, гуманістичну (від лат. humanus — людяний) систему світобачення. її центром було проголошено людину, в якій вбачали найвищу цінність і головний сенс буття. На противагу митцям середньовіччя, гуманісти реабілітували матеріально-почуттєву, фізичну природу людини і відповідно пропагували її як предмет художнього зображення. В епоху Відродження розпочався інтенсивний розвиток гуманістичної освіти і книгодрукування, зародилися книжкова культура і традиції індивідуального читання.
Криза ренесансного світогляду. З кінця XVI ст. ідеологію Відродження починає охоплювати глибока криза. її насамперед породила криза віри в людину, в її можливості побудувати життя на засадах справедливості й розуму.
Європу роздирали загарбницькі й релігійні війни та революції, з яких найбільш кривавими були Тридцятилітня війна (1618—1648) та Англійська революція 1648 р. При цьому відбувався процес зміцнення європейських монархій та абсолютизації королівської влади, який ще більше поглиблював кризу гуманізму. Посилився й процес відродження авторитету і влади католицької церкви, який дістав назву контрреформації, тобто світоглядної противаги попередньому, часів Відрод-реформаційному протестантському руху. Контрреформація знаменувала собою часткове повернення до часів середньовіччя, зокрема до його ідеології і світоглядної системи з культом Бога, а не людини.
Нова картина світу. Та саме в XVII ст. починається Новий час: відбувається становлення нової картини світу, яка визначатиме розвиток людства практично до кінця XIX ст. Саме в Новий час остаточно формується історико-культурне поняття «Європа». Саме в XVII ст. зароджується такий важливий феномен, як громадська думка — особливе ідейно-психологічне явище, можливе лише в громадянському суспільстві, що усвідомлює як свій зв'язок з державою, так і відносну незалежність від неї.
Наприкінці XVII ст. в Західній Європі з'являються перші професійні письменники. Атмосфера публічного обговорення проблем суспільного життя і літератури сприяє розквіту публіцистики і періодичних видань. XVII ст. характеризується також і як вік науки. Виникає нова, більш звична для сучасної людини класифікація галузей науки і їх нова ієрархія. Усе це і визначило головний вектор розвитку людської думки XVII й подальших століть розвитку людської цивілізації.
XVII століття як літературна епоха датується приблизно від 90-х років XVI ст. до 80—90-х років XVII ст.
Головними літературними напрямами XVII ст. стали бароко і класицизм, які, кожний по-своєму, віддзеркалили панівні тенденції світовідчуття людини тієї епохи. Митці бароко зображували людину, яка цілком покладалась на ірраціональні сили, наперед визначену долю, душу якої, внаслідок утрати гармонії зі світом, розривали трагічні суперечності буття, непевність і постійні сумніви. Навпаки, у творах представників класицизму світовідчуття людини стає більш певним, цілеспрямованим, сповненим віри у спроможність людського розуму подолати складні перепони долі, збагнути таємниці природи і проблеми суспільства, поліпшити людське єство і навколишній світ.
В 1185 году неизвестным автором написано «Слово о полку Игореве». Важные и значащие события для Киевской Руси описаны автором, в дальнейшем они послужили объединению и укреплению государства.
Однако не менее важным оказался тот факт, что в произведение воссозданы образы киевских князей, их войска и русских женщин. Одна из таких героинь Ярославна, жена князя Игоря Святославовича.
Образ Ярославны лиричен и поэтичен, она нежна и прекрасна, однако одновременно с этим очень трагичен и печален. В жене князя Игоря автор объединил самые лучшие качества женщины и подруги. Он создал образ русской женщины, которая живет для мужа, семья, является ему соратницей и хранительницей очага.
Много позже женщинам снова придется отвоевывать свое высокое положение рядом с мужчинами, доказывая, что они имеет право влиять не только на семейный быт. Однако в Киевской Руси женщина была именно таковой — верной и преданной опорой мужа, его тылом.
Ярославна плачет о гибели дружины своего князя на стене Путивля, этот плачь ритуальный и традиционный, однако из ее уст он очень искренний и правдивый. Она действительно горюет, хочет быть рядом со своим «ладой», хочет ему.
Однако не в ее человеческих силах сделать что-то, и тогда Ярославна обращается к силам природы. И хотя Русь давно крещена, это языческое обращение к Днепру, солнцу и ветру выдает скорее отчаяние женщины, нежели отступление от веры. Обращение к силам природы вежливое, но в то же время и с упреком, ведь ветер врагам переносить их стрелы в сторону русской дружины.
Образ Ярославны закончен и самодостаточен, она вмещает в себя просто вселенскую печаль о поражении русских воинов. Она плачет не только о полонении Игоря, она плачет обо всех тех, кто не вернется с этого сражения, о тех, кто получил раны и увечья.
И в этом плаче передается скорбь всей русской земли о случившемся: славные воины пошли защищать родину, однако лютый враг оказался сильнее.
Образ Ярославны вдохновлял многих русских классиков. Характер этой героини брали за основу Пушкин и Тургенев, Некрасов и Толстой. «Слово о полку Игореве» на современный русский язык переводилось известнейшими писателями Заболоцким и Жуковским, и их переводы каждый по-своему прекрасны.
Однако намного лучше читать «Слово» в оригинале, поскольку его автор был человеком талантливым с неповторимым ощущением прекрасного.
Криза ренесансного світогляду. З кінця XVI ст. ідеологію Відродження починає охоплювати глибока криза. її насамперед породила криза віри в людину, в її можливості побудувати життя на засадах справедливості й розуму.
Європу роздирали загарбницькі й релігійні війни та революції, з яких найбільш кривавими були Тридцятилітня війна (1618—1648) та Англійська революція 1648 р. При цьому відбувався процес зміцнення європейських монархій та абсолютизації королівської влади, який ще більше поглиблював кризу гуманізму. Посилився й процес відродження авторитету і влади католицької церкви, який дістав назву контрреформації, тобто світоглядної противаги попередньому, часів Відрод-реформаційному протестантському руху. Контрреформація знаменувала собою часткове повернення до часів середньовіччя, зокрема до його ідеології і світоглядної системи з культом Бога, а не людини.
Нова картина світу. Та саме в XVII ст. починається Новий час: відбувається становлення нової картини світу, яка визначатиме розвиток людства практично до кінця XIX ст. Саме в Новий час остаточно формується історико-культурне поняття «Європа». Саме в XVII ст. зароджується такий важливий феномен, як громадська думка — особливе ідейно-психологічне явище, можливе лише в громадянському суспільстві, що усвідомлює як свій зв'язок з державою, так і відносну незалежність від неї.
Наприкінці XVII ст. в Західній Європі з'являються перші професійні письменники. Атмосфера публічного обговорення проблем суспільного життя і літератури сприяє розквіту публіцистики і періодичних видань. XVII ст. характеризується також і як вік науки. Виникає нова, більш звична для сучасної людини класифікація галузей науки і їх нова ієрархія. Усе це і визначило головний вектор розвитку людської думки XVII й подальших століть розвитку людської цивілізації.
XVII століття як літературна епоха датується приблизно від 90-х років XVI ст. до 80—90-х років XVII ст.
Головними літературними напрямами XVII ст. стали бароко і класицизм, які, кожний по-своєму, віддзеркалили панівні тенденції світовідчуття людини тієї епохи. Митці бароко зображували людину, яка цілком покладалась на ірраціональні сили, наперед визначену долю, душу якої, внаслідок утрати гармонії зі світом, розривали трагічні суперечності буття, непевність і постійні сумніви. Навпаки, у творах представників класицизму світовідчуття людини стає більш певним, цілеспрямованим, сповненим віри у спроможність людського розуму подолати складні перепони долі, збагнути таємниці природи і проблеми суспільства, поліпшити людське єство і навколишній світ.
В 1185 году неизвестным автором написано «Слово о полку Игореве». Важные и значащие события для Киевской Руси описаны автором, в дальнейшем они послужили объединению и укреплению государства.
Однако не менее важным оказался тот факт, что в произведение воссозданы образы киевских князей, их войска и русских женщин. Одна из таких героинь Ярославна, жена князя Игоря Святославовича.
Образ Ярославны лиричен и поэтичен, она нежна и прекрасна, однако одновременно с этим очень трагичен и печален. В жене князя Игоря автор объединил самые лучшие качества женщины и подруги. Он создал образ русской женщины, которая живет для мужа, семья, является ему соратницей и хранительницей очага.
Много позже женщинам снова придется отвоевывать свое высокое положение рядом с мужчинами, доказывая, что они имеет право влиять не только на семейный быт. Однако в Киевской Руси женщина была именно таковой — верной и преданной опорой мужа, его тылом.
Ярославна плачет о гибели дружины своего князя на стене Путивля, этот плачь ритуальный и традиционный, однако из ее уст он очень искренний и правдивый. Она действительно горюет, хочет быть рядом со своим «ладой», хочет ему.
Однако не в ее человеческих силах сделать что-то, и тогда Ярославна обращается к силам природы. И хотя Русь давно крещена, это языческое обращение к Днепру, солнцу и ветру выдает скорее отчаяние женщины, нежели отступление от веры. Обращение к силам природы вежливое, но в то же время и с упреком, ведь ветер врагам переносить их стрелы в сторону русской дружины.
Образ Ярославны закончен и самодостаточен, она вмещает в себя просто вселенскую печаль о поражении русских воинов. Она плачет не только о полонении Игоря, она плачет обо всех тех, кто не вернется с этого сражения, о тех, кто получил раны и увечья.
И в этом плаче передается скорбь всей русской земли о случившемся: славные воины пошли защищать родину, однако лютый враг оказался сильнее.
Образ Ярославны вдохновлял многих русских классиков. Характер этой героини брали за основу Пушкин и Тургенев, Некрасов и Толстой. «Слово о полку Игореве» на современный русский язык переводилось известнейшими писателями Заболоцким и Жуковским, и их переводы каждый по-своему прекрасны.
Однако намного лучше читать «Слово» в оригинале, поскольку его автор был человеком талантливым с неповторимым ощущением прекрасного.