Головні герої пригодницьких романів Р. Стівенсона «Острів скарбів» і Ж.Верна «П’ятнадцятирічний капітан» дуже схожі між собою, як у чомусь схожі сюжети цих творів і їх фінальні сторінки. Герої цих творів Джим Хокінс і Дік Сенд приблизно одного віку, і хоча їх дитинство відрізняється, обидва вони не знали щастя і великої батьківської любові. Джим Хокінс народився і виріс у сім’ї власників трактиру «Адмірал Бенбоу» і працював з раннього дитинства. Хоча на корабель він потрапив випадково, завдяки своїй допитливості, але він завжди мріяв про морські подорожі і надзвичайні пригоди.Дік Сенд взагалі не знав ні своїх батьків, ні свого справжнього ім’я. Віх був найдою і майже з самого народження виховувався у дитячому будинку. На судні «Пілігрим» хлопчик опинився не випадково, бо з дитинства потрапив на службу у якості юнги, а згодом завдяки його навичкам і прагненню навчатися господар перевів його на «Пілігрим». Він, так само, як і Джим Хокінс, просто марив морем та пригодами.І Джим Хокінс, і Дік Сенд, опинившись на борту шхуни «Еспаньйола» та корабля «Пілігрим», досить скоро стали невід’ємною частиною команди. Їхні відношення з деякими моряками були дружні, а команда ставилася до них, як до дорослих. Хлопці прагнули запозичити у своїх товаришів найкращі риси характеру і отримати якомога більше нових знань. Уже в цьому віці Джим Хокінс і Дік Сенд мали достатньо міцний вольовий характер, тому вони не тільки відчували вплив дорослих на себе, але згодом й самі досить сильно впливали на своїх старших товаришів.Обидва хлопця відрізнялися незвичайною силою духу, відвагою, сміливістю і відповідальністю за свої вчинки. Кожен з них волею обставин очолив невеличкий загін, який складався з дуже різних дорослих людей. Кожен з них довів, що має право бути справжнім ватажком і може вірно діяти у будь-яких ситуаціях. І хоча їм іноді не вистачало життєвого досвіду, вони компенсували його своєю рішучістю та прагненням врятувати не тільки себе, але й своїх друзів.Джим Хокінс і Дік Сенд добре та з повагою ставилися до інших і вмили цінувати гарне ставлення до себе. Наприклад, Джим Хокінс обіцяє мовчати про минуле колишнього пірата Бена Гана, який дуже допоміг йому і його друзям на острові, і тим самим врятовує йому життя. Та й до Діка Сенда дорослі ставляться з любов’ю та повагою, і він їм відплачує тією ж монетою і не один раз рятує їхнє життя.«Той, хто з дитинства знає, що праця є законом життя, хто змолоду зрозумів, що хліб добувається тільки в поті чола, той здатний до подвигу, тому що в потрібний день і годину у нього знайдеться воля його виконати і сили для цього» – так сказав про Діка Сенда автор роману Ж. Верн. Але цей вислів так само підходить для того, щоб чітко і ємко охарактеризувати іншого героя – Джима Хокінса.Мені подобаються ці герої своєю сміливістю і відповідальністю. Вони викликають повагу ще й тому, що в наш час п’ятнадцятирічні хлопці тільки вчаться в школі. Вони залежать від батьків, часто несамостійні, не мають можливості проявити кращі якості свого характеру в таких романтичних пригодах і подорожах, в яких побували Дік Сенд або Джим Хокінс. Але бути відданим, чуйним, сміливим, рішучим хлопцем можна і в звичайному житті, необхідно лише прагнути цього.Як і більшість пригодницьких романів того часу (а обидва твору було написано приблизно в один час) і «Острів скарбів» і«П’ятнадцятирічний капітан» мають щасливий фінал, у якому і головні герої, і їхні друзі, і інші учасники подій отримують по заслугам. Позитивні герої здобувають собі щасливе життя, а негативні – відповідну кару. Особливо я повністю задоволена долею героїв цих романів і дуже б хотіла дізнатися про те, як склалося їхнє життя у майбутньому.
Рядом с домиком тети Оли клумба. Много здесь цветов: «маттиол – скромных ночных цветков, привлекающих к себе не яркостью, а нежно-горьковатым ароматом, похожим на запах ванили», «желто-фиолетовых анютиных глазок», «много и других знакомых и незнакомых цветов». А посередине клумбы герой-рассказчик без разрешения хозяйки посеял маки. Не хотела тетя Оля их сеять: «овощ», «на грядках вместе с луком и огурцами сеют», «цветом он всего два дня бывает», «пыхнул и сразу сгорел», потом «торчит эта самая колотушка и только вид портит». Автор напомнил хозяйке старинную песню: «А лоб у нее, точно мрамор, бел. // А щеки горят, будто маков цвет». Не зря в старину песню сложили, есть что-то завораживающее в этом «маковом цвете». Чтобы не обижать постояльца, три цветка тетя Оля все-таки оставила. Маки дали бутоны и расцвели: «Издали маки походили на зажженные факелы с живыми, весело полыхающими на ветру языками пламени. Легкий ветер чуть колыхал, солнце пронизывало светом полупрозрачные алые лепестки, отчего маки то вспыхивали трепетно-ярким огнем, то наливались густым багрянцем. Казалось, что, стоит только прикоснуться – сразу опалят!». Действительно, всего два дня «буйно пламенели маки», только без них «на пышной клумбе… стало пусто».– Вот и все, – сказал я громко, с чувством еще не остывшего восхищения.– Да, сгорел… – вздохнула, словно по живому существу, тетя Оля. – А я как-то раньше без внимания к маку-то этому. Короткая у него жизнь. Зато без оглядки, в полную силу прожита. И у людей так бывает…Оказывается, сын тети Оли погиб на фронте, спикировав на крошечном самолете на спину тяжелого фашистского бомбардировщика…Тетя Оля изменила свое мнение о маках, и теперь на клумбе «полыхал большой ковер маков. Одни осыпались, роняя на землю лепестки, точно искры, другие только раскрывали свои огненные языки. А снизу, из влажной, полной жизненной силы земли, подымались все новые и новые туго свернутые бутоны, чтобы не дать погаснуть живому огню». Маков цвет стал для матери погибшего сына вечным огнем памяти о яркой, но недолгой его жизни, живым огнем.
