Из-за леса, леса темного, подымалась красна зорюшка, рассыпала ясной радугой огоньки-лучи багровые. загорались ярким пламенем сосны старые, могучие, наряжали сетки хвойные в покрывала златотканые. а кругом роса жемчужная отливала блестки алые, и над озером серебряным камыши, склонясь, шепталися. в это утро вместе с солнышком уж из тех ли темных зарослей выплывала, словно зоренька, белоснежная лебедушка. позади ватагой стройною подвигались лебежатушки. и дробилась гладь зеркальная на колечки изумрудные. и от той ли тихой заводи, посередь того ли озера, пролегла струя далекая лентой темной и широкою. уплывала лебедь белая по ту сторону раздольную, где к затону молчаливому прилегла трава шелковая. у побережья зеленого, наклонив головки нежные, перешептывались лилии с ручейками тихозвонными. как и стала звать лебедушка своих малых лебежатушек погулять на луг пестреющий, пощипать траву душистую. выходили лебежатушки теребить траву-муравушку, и росинки серебристые, словно жемчуг, осыпалися. а кругом цветы лазоревы распускали волны пряные и, как гости чужедальние, дню веселому. и гуляли детки малые по раздолью по широкому, а лебедка белоснежная, не спуская глаз, дозорила. пролетал ли коршун рощею, иль змея ползла равниною, гоготала лебедь белая, созывая малых детушек. хоронились лебежатушки под крыло ли материнское, и когда гроза скрывалася, снова бегали-резвилися. но не чуяла лебедушка, не видала оком доблестным, что от солнца золотистого надвигалась туча черная — молодой орел под облаком расправлял крыло могучее и бросал глазами молнии на равнину бесконечную. видел он у леса темного, на пригорке у расщелины, как змея на солнце выползла и свилась в колечко, грелася. и хотел орел со злобою как стрела на землю кинуться, но змея его заметила и под кочку притаилася. взмахом крыл своих под облаком он расправил когти острые и, добычу , замер в воздухе распластанный. но глаза его орлиные разглядели степь далекую, и у озера широкого он увидел лебедь белую. грозный взмах крыла могучего отогнал седое облако, и орел, как точка черная, стал к земле спускаться кольцами. в это время лебедь белая оглянула гладь зеркальную и на небе отражавшемся увидала крылья длинные. встрепенулася лебедушка, закричала лебежатушкам, собралися детки малые и под крылья схоронилися. а орел, взмахнувши крыльями, как стрела на землю кинулся, и впилися когти острые прямо в шею лебединую. распустила крылья белые белоснежная лебедушка и ногами помертвелыми оттолкнула малых детушек. побежали детки к озеру, понеслись в густые заросли, а из глаз родимой матери покатились слезы горькие. а орел когтями острыми раздирал ей тело нежное, и летели перья белые, словно брызги, во все стороны. колыхалось тихо озеро, камыши, склонясь, шепталися, а под кочками зелеными хоронились лебежатушки
Володимир галактіонович короленко в своїй повісті «сліпий музикант» намагається розкрити перед читачем горе людини, що народився сліпим. він хоче показати нам, як важко людині, яка народилася сліпою, знайти своє призначення в житті. петро представляє весь світ у звуках і відчуттях. він представляє деякі зовсім незнайомі йому поняття в звуках. але в той же час, ці ж звуки сиплються на нього з усіх боків, не відпочинку. іноді він навіть не може витримати напору емоцій. кожен новий звук зачіпав у душі петра як би окрему струнку. а якщо торкнутися відразу всі струнки, то механізм розбудовується. так було, коли він вперше вийшов на весняну природу. після цього він кілька днів був у маренні. сприймаючи кожен звук окремо, він міг скласти мелодію. а, почувши чудову гру конюха іохима і своєї мами, у нього з’явилося потяг до музики. музика — ось спосіб висловити емоції, що переповнюють його з усіх сторін. дядько максим і його сестра, мама петра, їй знайти себе в житті. та петро не без їх розуміє своє призначення. дівчинка евеліна, майбутня дружина петра, зрозуміла його і йому своєю любов’ю, ласкою, чуйністю і співчуттям. петро «носився» зі своїм горем, не знаючи і не розуміючи свого призначення в житті, однак після зустрічі з убогим і волоцюгами він розуміє, що він живе в достатку. а жебраки хоч і зрячі, але вони сидять на морозі заради копійок. це дві сюжетні лінії, без яких розповідь втратило б свій сенс. без співчуття до інших петро не зрозумів би, що він не один нещасний в цьому світі. просто є різні сторони нещасть. повість закінчується концертом, який відзначає кінець юнацтва в життя сліпого музиканта. а що виховав його дядько максим каже собі: «так він прозрів…і зуміє нагадати щасливим про нещасні.»
