Совершенно разное отношение к смерти Олега в этих двух произведениях: «Повесть временных лет» заканчивается народной скорбью, похоронами (здесь и проявляется отношение народа к Олегу). «Смерть» же просто принимается: «Змея ужалила его в ногу. Он разболелся и умер». У Пушкина смерть – рок судьбы, змея – символ загробного, грешного мира. Жрец – язычник, змея – языческий символ. Конь в средневековье – хтоническое, загробного мира животное. Пушкин связывает все одной нитью судьбы. В «Повести временных лет» все случайно, совпадение. У Пушкина – все связано и соединено: жрец, конь, змея, смерть. Поэтому читатель воспринимает «Песнь о Вещем Олеге» как «Сказку» со скрытым смыслом, а «Повесть временных лет» как исторический документальный источник.
Опис Захара Беркута: «…Се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями… Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, З. Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. …Сад, пасіка й ліки — се була його робота». Цитати про Захара Беркута • «В своїй чотирилітній мандрівці Захар Беркут пізнав світ, був і в Галичині, і в Києві, бачив князів і їх діла, пізнав вояків і купців, а його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте, зерно до зерна, в скарбницю пам’яті, як матеріали для думки». • «…Знали його не лиш як чудовного лікаря, що лічить рани і всякі болісті, але й не менш як чудового бесідника та порадника, котрий «як заговорить, то немов би тобі в серце вступає», а як порадить чи то одному чоловікові, чи й цілій громаді, то хоч цілий майдан старців набери, то й ті вкупі, певно, ліпшої ради не придумають…Віддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловік сам-один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба і що тільки спільне порозуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кожній громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські». •
Совершенно разное отношение к смерти Олега в этих двух произведениях: «Повесть временных лет» заканчивается народной скорбью, похоронами (здесь и проявляется отношение народа к Олегу). «Смерть» же просто принимается: «Змея ужалила его в ногу. Он разболелся и умер». У Пушкина смерть – рок судьбы, змея – символ загробного, грешного мира. Жрец – язычник, змея – языческий символ. Конь в средневековье – хтоническое, загробного мира животное. Пушкин связывает все одной нитью судьбы. В «Повести временных лет» все случайно, совпадение. У Пушкина – все связано и соединено: жрец, конь, змея, смерть. Поэтому читатель воспринимает «Песнь о Вещем Олеге» как «Сказку» со скрытым смыслом, а «Повесть временных лет» как исторический документальный источник.