В предисловии романа главный герой повествования, отдавший 11 лет своей жизни алхимии, предупреждает, что «Алхимик» — книга символическая.
Автор начал свои исследования в области алхимии в середине семидесятых. Но не увидев результатов своего усердия и рвения, в 1973 году прекратил изыскания. В 1981 году автор встретил учителя, который делил алхимиков на три типа: одни любят неопределённость, поскольку не знают своего предмета; другие знают его и понимают, что «язык алхимии направлен к сердцу, а не к рассудку»; третьи не знают об алхимии, «но сумели всей жизнью своей открыть Философский Камень». Об алхимике второго типа и пойдёт рассказ.
Главным героем книги является пастух Сантьяго из Андалусии. Однажды он видит сон, который зовет его повидать египетские пирамиды и отыскать спрятанное в них сокровище.
Некая цыганка соглашается разгадать его сон в обмен на одну десятую часть найденных им в будущем сокровищ. Он встречает старика Мельхиседека — царя Салима, который убеждает его отправиться в Египет и дает два камня, Урим и Туммим, которые должны Сантьяго преодолеть испытания, взамен одной десятой его скота.
Герой продает своих овец, плывёт в Африку, теряет все свои деньги. Работает торговца хрусталем и на заработанные деньги все-таки отправляется к пирамидам. В поездке он встречает англичанина, который открывает ему знания в Алхимии, а после находит Алхимика в оазисе Эль-Файюм.
Алхимик учит его познавать «Душу Мира», рассказывает об Алхимии и идти по пути Своей Судьбы. Он влюбляется в Фатиму и в конце концов находит сокровища, но не в Египте, а на своей родине — в Испании, пройдя все испытания, которые уготовила ему судьба.
На самом деле я ввел бі себя точно также! Так было б единственым правильным вариантом
Порівняльна характеристика образів Хіггінса і Пікерінга за п'єсою Бернарда Шоу "Пігмаліон"
У 80-ті роки XІX століття Бернард Шоу починає боротися за новий театр, який у ті роки переживав кризу. Шоу свідомо відмовляється від принципів "добре зробленої" драми і широко користується парадоксом як одним із визначальних мистецьких прийомів.
Наприклад, у п'єсі "Пігмаліон" драматург показує божевілля і оманливість довкілля, Б. Шоу ніколи не закінчував свої п'єси трагічним кінцем. П'єса "Пігмаліон" — це красива історія, побудована на основі міфа про Пігмаліона — скульптура, який вирізьбив із мармуру Галатею — жінку такої вроди, що закохався в неї і вмовив богів оживити статую.
Головні герої цієї п'єси — це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс — це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликий на зріст. А полковник Пікерінг, навпаки, років шістдесяти, низький на зріст, товстий, обличчя немов пожоване від старості. Їхні характери можна визначити під час роботи професора, який проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою, яку за її неввічливість прозвав дикункою. Хіггінс був постійно чимось незадоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим, бо спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але збоку завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
І, мабуть, Пікерінг виглядав більше джентельменом в очах Єлізи та й читача, ніж професор Хіггінс. І, здається, такою нестримною поведін-кою викликав Хіггінс відразу у своєї учениці Елізи.
В предисловии романа главный герой повествования, отдавший 11 лет своей жизни алхимии, предупреждает, что «Алхимик» — книга символическая.
Автор начал свои исследования в области алхимии в середине семидесятых. Но не увидев результатов своего усердия и рвения, в 1973 году прекратил изыскания. В 1981 году автор встретил учителя, который делил алхимиков на три типа: одни любят неопределённость, поскольку не знают своего предмета; другие знают его и понимают, что «язык алхимии направлен к сердцу, а не к рассудку»; третьи не знают об алхимии, «но сумели всей жизнью своей открыть Философский Камень». Об алхимике второго типа и пойдёт рассказ.
Главным героем книги является пастух Сантьяго из Андалусии. Однажды он видит сон, который зовет его повидать египетские пирамиды и отыскать спрятанное в них сокровище.
Некая цыганка соглашается разгадать его сон в обмен на одну десятую часть найденных им в будущем сокровищ. Он встречает старика Мельхиседека — царя Салима, который убеждает его отправиться в Египет и дает два камня, Урим и Туммим, которые должны Сантьяго преодолеть испытания, взамен одной десятой его скота.
Герой продает своих овец, плывёт в Африку, теряет все свои деньги. Работает торговца хрусталем и на заработанные деньги все-таки отправляется к пирамидам. В поездке он встречает англичанина, который открывает ему знания в Алхимии, а после находит Алхимика в оазисе Эль-Файюм.
Алхимик учит его познавать «Душу Мира», рассказывает об Алхимии и идти по пути Своей Судьбы. Он влюбляется в Фатиму и в конце концов находит сокровища, но не в Египте, а на своей родине — в Испании, пройдя все испытания, которые уготовила ему судьба.
На самом деле я ввел бі себя точно также! Так было б единственым правильным вариантом
Порівняльна характеристика образів Хіггінса і Пікерінга за п'єсою Бернарда Шоу "Пігмаліон"
У 80-ті роки XІX століття Бернард Шоу починає боротися за новий театр, який у ті роки переживав кризу. Шоу свідомо відмовляється від принципів "добре зробленої" драми і широко користується парадоксом як одним із визначальних мистецьких прийомів.
Наприклад, у п'єсі "Пігмаліон" драматург показує божевілля і оманливість довкілля, Б. Шоу ніколи не закінчував свої п'єси трагічним кінцем. П'єса "Пігмаліон" — це красива історія, побудована на основі міфа про Пігмаліона — скульптура, який вирізьбив із мармуру Галатею — жінку такої вроди, що закохався в неї і вмовив богів оживити статую.
Головні герої цієї п'єси — це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс — це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликий на зріст. А полковник Пікерінг, навпаки, років шістдесяти, низький на зріст, товстий, обличчя немов пожоване від старості. Їхні характери можна визначити під час роботи професора, який проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою, яку за її неввічливість прозвав дикункою. Хіггінс був постійно чимось незадоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим, бо спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але збоку завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
І, мабуть, Пікерінг виглядав більше джентельменом в очах Єлізи та й читача, ніж професор Хіггінс. І, здається, такою нестримною поведін-кою викликав Хіггінс відразу у своєї учениці Елізи.
НЕТУ ТАКОГО ПЕРСОНАЖА ПІГМАЛІОН
ПРАВИЛЬНО ПІКЕРІНГ
ПІГМАЛІОН ЄТО НАЗВАНИЕ
ТІ ВОБЩЕ ЧИТАЛ САМ ТВІР?