Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.
РУССКАЯ ЛИТЕРАТУРА XIX ВЕКА /М. Е. САЛТЫКОВ-ЩЕДРИН
Повесть о том, как один мужик двух генералов прокормил
1869
Краткое содержание сказки
Читается за 3 минуты
оригинал — 13 мин
Два легкомысленных генерала на пенсии очутились на необитаемом острове. «Служили генералы всю жизнь в какой-то регистратуре; там родились, воспитывались и состарились, следовательно, ничего не понимали. Даже слов никаких не знали, кроме: «Примите уверение в совершенном моём почтении и преданности». Однажды генералы проснулись — глядь, а они лежат на берегу и ничего нет ни на одном, ни на другом, кроме ночной рубашки да ордена на шее.
Генерал, который служил учителем каллиграфии, был немного умнее другого. Он предлагает пройти по острову и поискать еды. Но вот куда идти? Генералы не могут определить, где запад, где восток. Остров изобилен, тут есть всё, но генералы мучаются голодом, а добыть ничего не могут. Находят лишь «Московские ведомости», где, как назло, описываются роскошные обеды. От голода генералы чуть не съедают друг друга.
Бывший учитель каллиграфии придумал: надо найти мужика, который и будет о них заботиться. «Долго они бродили по острову без всякого успеха, но наконец острый запах мякинного хлеба и кислой овчины навёл их на след». Смотрят, под деревом спит лентяй-мужик. Увидел он генералов, хотел бежать, но они намертво вцепились в него. Мужик начинает работать: нарвал генералам по десятку спелых яблок, а себе взял одно, кислое; покопался в земле и добыл картофеля; потёр два куска дерева друг о друга — и получил огонь; сделал силок из собственных волос — и поймал рябчика. И столько наготовил еды, что генералы даже подумали, не дать ли и «тунеядцу» кусочек?
Прежде чем лечь отдохнуть, мужик по приказу генералов вьёт верёвку, и те привязывают его к дереву, чтоб не убежал. Через два дня мужик так наловчился, что «стал даже в пригоршне суп варить». Генералы сыты и довольны, а в Петербурге тем временем скапливаются их пенсии. Сидят генералы да почитывают «Московские ведомости». Но вот они соскучились. Мужик построил лодочку, устлал её дно лебяжьим пухом, уложил генералов и, перекрестившись, поплыл. «Сколько набрались страху генералы во время пути от бурь и ветров разных, сколько они ругали мужичину за его тунеядство — того ни пером описать, ни в сказке сказать».
Но вот наконец и Петербург. «Всплеснули кухарки руками, увидевши, какие у них генералы стали сытые, белые да весёлые! Генералы напились кофе, наелись сдобных булок, поехали в казначейство и получили кучу денег. Однако и об мужике не забыли; выслали ему рюмку водки да пятак серебра: веселись, мужичина!»
Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.
РУССКАЯ ЛИТЕРАТУРА XIX ВЕКА /М. Е. САЛТЫКОВ-ЩЕДРИН
Повесть о том, как один мужик двух генералов прокормил
1869
Краткое содержание сказки
Читается за 3 минуты
оригинал — 13 мин
Два легкомысленных генерала на пенсии очутились на необитаемом острове. «Служили генералы всю жизнь в какой-то регистратуре; там родились, воспитывались и состарились, следовательно, ничего не понимали. Даже слов никаких не знали, кроме: «Примите уверение в совершенном моём почтении и преданности». Однажды генералы проснулись — глядь, а они лежат на берегу и ничего нет ни на одном, ни на другом, кроме ночной рубашки да ордена на шее.
Генерал, который служил учителем каллиграфии, был немного умнее другого. Он предлагает пройти по острову и поискать еды. Но вот куда идти? Генералы не могут определить, где запад, где восток. Остров изобилен, тут есть всё, но генералы мучаются голодом, а добыть ничего не могут. Находят лишь «Московские ведомости», где, как назло, описываются роскошные обеды. От голода генералы чуть не съедают друг друга.
Бывший учитель каллиграфии придумал: надо найти мужика, который и будет о них заботиться. «Долго они бродили по острову без всякого успеха, но наконец острый запах мякинного хлеба и кислой овчины навёл их на след». Смотрят, под деревом спит лентяй-мужик. Увидел он генералов, хотел бежать, но они намертво вцепились в него. Мужик начинает работать: нарвал генералам по десятку спелых яблок, а себе взял одно, кислое; покопался в земле и добыл картофеля; потёр два куска дерева друг о друга — и получил огонь; сделал силок из собственных волос — и поймал рябчика. И столько наготовил еды, что генералы даже подумали, не дать ли и «тунеядцу» кусочек?
Прежде чем лечь отдохнуть, мужик по приказу генералов вьёт верёвку, и те привязывают его к дереву, чтоб не убежал. Через два дня мужик так наловчился, что «стал даже в пригоршне суп варить». Генералы сыты и довольны, а в Петербурге тем временем скапливаются их пенсии. Сидят генералы да почитывают «Московские ведомости». Но вот они соскучились. Мужик построил лодочку, устлал её дно лебяжьим пухом, уложил генералов и, перекрестившись, поплыл. «Сколько набрались страху генералы во время пути от бурь и ветров разных, сколько они ругали мужичину за его тунеядство — того ни пером описать, ни в сказке сказать».
Но вот наконец и Петербург. «Всплеснули кухарки руками, увидевши, какие у них генералы стали сытые, белые да весёлые! Генералы напились кофе, наелись сдобных булок, поехали в казначейство и получили кучу денег. Однако и об мужике не забыли; выслали ему рюмку водки да пятак серебра: веселись, мужичина!»