КАКИЕ СРЕДСТВА ВЫРАЗИТЕЛЬНОСТИ ИСПОЛЬЗУЕТ АВТОР(метафоры,эпитеты,сравнения и тд..) Как несметное множество церквей, монастырей с куполами, главами, крестами рассыпано по святой благочестивой Руси, так несметное множество племён, поколений, народов рассыпано, толпится, пестреет и мечется по лицу земли. [а. рассыпано и пестреет по лицу земли; б. рассыпано, пестреет, топчется и мечется по лицу земли] И всякой народ, носящий в себе залог сил, полный творящих души, своей яркой особенности и других даров бога, своеобразно отличился каждый своим собственным словом, которым, выражая какой ни есть предмет, отражает в выражении его часть[выразивши какой-нибудь предмет, в выражении его отразил и часть] собственного своего характера. Сердцеведеньем и мудрым познаньем жизни отзовется слово британца, легким щеголем блеснет и разлетится недолговечное слово француза, затейливо придумает[затейливо выдумает] свое не всякому доступное, умно-худощавое слово немец, но нет слова, которое было бы так замашисто, бойко, так сметливо бы вырвалось и вместе так бы кипело и живо трепетало, как метко сказанное русское слово.
Дихаючи полум’ям і димом, летів на схід дракон. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша.
Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний "Тихоокеанський експрес нумер один", везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарівний корінь женьшеню, котрих описав
Арсеньєв у знаменитому творі "Дерсу Узала". Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього "під слідством". Тут йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів.
А перед утікачем була безмежна чотириярусна тайга. Він біг нею до знесилення, знаходив якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Довелося забрати в бурундучка горіхи — його запас на зиму, і це був єдиний злочин юнака. У тайзі не видно було ніяких ознак людського життя. Тільки на березі річки знайшов іржавий ніж. Почувши крик про до , кинувся рятувати мисливця, на якого напав ведмідь, і втратив свідомість.
Коли Григорій Многогрішний прийшов до тями, то побачив себе у світлиці, схожій на ту, що була вдома; побачив дівчину, яку звали Наталкою, як і його сестру, й жінку, схожу на його матір. Це була родина тигроловів Сірків, вихідців з України. Він урятував Наталку, а Сірки виходили його, не питаючи, хто він і звідки. Григорій дізнався, що Сірки ловлять тигрів живцем і здають їх у Хабаровськ. За це їм платять товаром — так і живуть. У цей край приїхали морем давно, потихеньку освоювали пущу. При роботящих руках тут роздолля — і ліс, і риба, і звір, і ягода, і хліб родить, — тільки працюй. Це була нова, щасливіша Україна, де селища розташовані за сотні кілометрів одне від одного, але називалися: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав. Сірчиха розпитувала про нинішню, справжню Україну, і Многогрішному не хотілося засмучувати її, розказувати, яке лихо там скоїлося й коїться.
Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружився з Грицьком, сином Сірка, закохався в Наталку. Але й він і вона були гордими, не признавалися в цьому навіть собі. Тільки змагалися між собою. Наталка володіла мисливськими навичками нарівні з чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем.
Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу, стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вкусила гадюка, і ніяке лікування не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка. Побачивши, що хлопці живі-здорові, зробила навмисно байдуже лице.
Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорій натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в буряні під скелею. Наталка біля нього задрімала, А він не втримався й поцілував її крадькома.
Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дівчину.
Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встигли, відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних обрядів.
Собака — это даже громко сказано, это «белый борзой щенок с острой мордой и желтые пятном на спине. В слезящихся глазах его выражение тоски и ужаса» . Щенок сам испуган шумом и большим количеством народа.
Чья собака — неизвестно. Очумелов ругается, что собак так распустили, грозится оштрафовать хозяина собаки: «Как оштрафуют его, мерзавца, так он узнает у меня, что значит собака и прочий бродячий скот! Я ему покажу кузькину мать! » Очумелов собирается истребить собаку, думает, что она бешеная. Он вообще не стесняется в выражениях, ведет себя по-хамски.
Но как только высказывается предположение, что это собака генерала Жигалова, надзирателя сразу бросает в жар («Ужас, как жарко!») , и он сразу становится на защиту собаки: «… как она могла тебя укусить?. .Нешто она достанет до пальца? Она маленькая, а ты ведь вон какой здоровила! » Виноватым сразу оказывается Хрюкин: «Ты, должно быть, расковырял палец гвоздиком… Знаю вас, чертей! » Выясняется, что действительно виноват сам потерпевший: он ткнул собаке в морду зажженной сигаретой — и собака укусила мучителя. Хрюкин пытается защищаться, но опять высказывается предположение, что это не генеральская, а все-таки бродячая собака. И Очумелов, как хамелеон, меняет свой цвет, при к окружающей среде, в третий раз меняет свое мнение. Раз собака не генеральская — «нужно проучить!» , это не собака, а «черт знает что! » Надзиратель советует Хрюкину дела этого так не оставлять.
Городовой продолжает рассуждать: «А может быть, и генеральская… На морде у ней не написано… Намедни во дворе у него такую видел» . У Очумелова от страха мороз пошел по коже: «Надень-ка, брат Елдырин, на меня пальто… Что-то ветром подуло… Знобит... » И в угоду генералу ругает Хрюкина: «Нечего свой дурацкий палец выставлять! Сам виноват!.. » И собачка опять, «может быть, дорогая… Собака — нежная тварь... » И в очередной раз Очумелов меняет свое мнение и самоуправствует: после того как генеральский повар Прохор сказал, что «этаких у нас отродясь не бывало» , не дослушав Прохора до конца, надзиратель смело командует «Нечего тут долго разговаривать… Ежели сказал, что бродячая, стало быть, и бродячая… Истребить, вот и все! » И Очумелов трусит, когда выясняется, что собака «генералова брата» , «все лицо его заливается улыбкой умиления» : «Так это ихняя собачка? Очень рад… Собачонка ничего себе… Шустрая такая… Ну, чего дрожишь, цуцык этакий... »
Объяснение: