Ребекка — дочка багатого єврея Ісаака. Її плем’я постійно зазнавало гонінь та принижень. І хоча дівчина виросла, не знаючи ні в чому відмови, все ж зрозуміла, що їй потрібна велика сила волі, знання, «щоб вижити в цьому жорсткому світі». Вона навчилася лікувати, допомагала всім, хто цього потребував. У критичні хвилини шукала виходу, і, не знайшовши його, віддала перевагу смерті, а не безчестю. Вона дуже сильна натура. Не знайшовши відповіді на свої сердечні почуття, Ребекка вирішує зайнятися доброчинними справами: лікувати, допомагати страдникам. Вона й далі підтримуватиме честь і гідність свого народу, оберігатиме віру предків. Ці жіночі образи відіграють значну композиційну роль, допомагають глибше розкрити характери головних героїв та відобразити історичну епоху. Їх краса, розум та доброта облагороджували той жорстокий світ.
Провинциальное дворянство формировалось постепенно, особенно бурно этот процесс шел в XVII веке. Обычно провинциальное дворянство состояло из московских и служилых людей. Первая часть провинциальных дворян — наиболее привилегированные — московские люди, близки были к императору, они получали богатые поместья в разных местах российского государства. Чаще они происходили из бояр, становясь постепенно в XVII веке дворянами. В Пензенской губернии, впервые образованной в 1796 году и восстановленной вновь в 1801 году, это были князья — Мещерские, Голицыны, Трубецкие, Шереметевы. Они были внесены впоследствии в родословную книгу Пензенской губернии [18. С.5, 6]. В Пензенской губернии была высока степень концентрации дворянского землевладения, край славился крупными дворянскими гнездами. Великий сатирик М. Е. Салтыков-Щедрин, занимавший в 1865-1866 годах должность председателя Пензенской Казенной палаты, характеризуя дворянское общество Пензенской губернии середины XIX века, отмечал, что это общество состояло преимущественно из древнего дворянства. «… Пензенская губерния вообще в то время страною волшебств была. Куда, бывало, ни повернись — везде либо Арапов, либо Сабуров, а для разнообразия на каждой версте по Загоскину да по Бекетову. И ссорятся, и мирятся — все промежду себя; Араповы на Сабуровых женятся, Сабуровы — на Араповых; а Бекетовы и Загоскины сами по себе плодятся. Чужой человек попадется — загрызут»
зазнавало гонінь та принижень. І хоча дівчина виросла, не знаючи ні в чому
відмови, все ж зрозуміла, що їй потрібна велика сила волі, знання, «щоб вижити в
цьому жорсткому світі».
Вона навчилася лікувати, допомагала всім, хто
цього потребував. У критичні хвилини шукала виходу, і, не знайшовши його,
віддала перевагу смерті, а не безчестю. Вона дуже сильна натура. Не знайшовши
відповіді на свої сердечні почуття, Ребекка вирішує зайнятися доброчинними
справами: лікувати, допомагати страдникам. Вона й далі підтримуватиме честь і
гідність свого народу, оберігатиме віру предків.
Ці жіночі образи
відіграють значну композиційну роль, допомагають глибше розкрити характери
головних героїв та відобразити історичну епоху. Їх краса, розум та доброта
облагороджували той жорстокий світ.
Провинциальное дворянство формировалось постепенно, особенно бурно этот процесс шел в XVII веке. Обычно провинциальное дворянство состояло из московских и служилых людей. Первая часть провинциальных дворян — наиболее привилегированные — московские люди, близки были к императору, они получали богатые поместья в разных местах российского государства. Чаще они происходили из бояр, становясь постепенно в XVII веке дворянами. В Пензенской губернии, впервые образованной в 1796 году и восстановленной вновь в 1801 году, это были князья — Мещерские, Голицыны, Трубецкие, Шереметевы. Они были внесены впоследствии в родословную книгу Пензенской губернии [18. С.5, 6]. В Пензенской губернии была высока степень концентрации дворянского землевладения, край славился крупными дворянскими гнездами. Великий сатирик М. Е. Салтыков-Щедрин, занимавший в 1865-1866 годах должность председателя Пензенской Казенной палаты, характеризуя дворянское общество Пензенской губернии середины XIX века, отмечал, что это общество состояло преимущественно из древнего дворянства. «… Пензенская губерния вообще в то время страною волшебств была. Куда, бывало, ни повернись — везде либо Арапов, либо Сабуров, а для разнообразия на каждой версте по Загоскину да по Бекетову. И ссорятся, и мирятся — все промежду себя; Араповы на Сабуровых женятся, Сабуровы — на Араповых; а Бекетовы и Загоскины сами по себе плодятся. Чужой человек попадется — загрызут»