Однажды, давным давно в Богом забытом городке, жил-был мальчик Олег. И была у Олега мечта, мечта была маааленькая, я бы, даже, сказал школьная мечта- стать отличником.Нно была у него проблема- не мог Олежа понять тему с изменением окончаний... И вот однажды уснул Олег, и приснилось чудо ему. -Ой, а где ж это я?-удивился Олег. -В стране Морфемы. Меня зовут Корень, я- самая важная часть слова, и по совместительству твой экскурсовод на сегодня, Олег. Что же тебя интересует? -Ох, уважаемый Корень, не могли бы вы просветить меня в мир окончания?-смущенно спросил мальчик. -Ну конечно! Окончание, конечно, не самая важная часть слова, но оно позволяет изменять его как угодоно! Была у нас история- исчезло окончание. Пропало без следа. И никто не мог его найти, и такая неразбериха случилась- это просто ужас какой-то!.Люди разговаривали друг с другом как с иностранцами! -А как это?-удивился Олег. -Нууу, например: "Простить, не ваш ли это перчатк?" "О да, конечно это мой перчатк Вам больш!" -Ого! Оказывается, окончание очень важно! -Хах, ну еще бы! -Олжа! Просыпайся, в школу опоздаешь,- послышался вдруг сладкий мамин голос. Олежа по приходу в школу вспомнил всё, что ему рассказывал Корень, и написал контрольную/сочинение на пятёрку!
Головний герой роману В. Підмогильного «Місто» — виходець з села Степан Радченко, який приходить до міста для навчання у виші. Та через певні обставини йому не вдається закінчити навчальний заклад. Степан влаштовується на роботу в редакцію журналу і разом з цим починає займатися літературною творчістю. Він заводить собі багато друзів, яких об’єднують спільні інтереси, зокрема літературне життя міста.
На перший погляд, Степан Радченко — типовий інтелігент перших пореволюційних років. Та це тільки на перший погляд. Бо В. Підмогильному, справжньому знавцю психології людської душі, вдалося створити досить неоднозначний, навіть складний образ «завойовника міста». Степан виявився людиною, сповненою суперечностей. Він зовні привабливий і красивий, у літературних колах користується певним авторитетом, але душа його темна.
Як каже сам автор, у нього щось залишилося від дикого звіра, адже місто, яке зустріло його так гостинно, Степан прагне не просто підтоптати, а покласти собі під ноги. У душі Степана Радченка відбувається постійний двобій між добром і злом, між правдою і кривдою. Безпринципність героя заважає визначитися, що ж для нього головніше у цьому двобої.
Уважно аналізуючи роман, можна визначити, що Степан Радченко — людина-завойовник, який просто розбазарює свій талант. Доказом цього може бути один з епізодів твору, у якому Степана за на вечірку до інституту читати власне оповідання під назвою «Бритва». «Успіх був великий, та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».
Головний герой роману «Місто» дуже любив літературу, яка стала для нього найдорожчою і найближчою. Степан вважав, що розуміння літератури — це перша ознака культурної людини. Себе ж він позначав як людину «насиченого розуму», яка повинна спілкуватися тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». А ось життя оточуючих людей здавалося Степанові не вартим уваги.
Поступово Степан Радченко підкорював місто. У нього з’явилася простора світла квартира у центральному районі, а потім знайомі, знайомі знайомих, їхні родичі, і так все далі й глибше: «його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці...». І навіть Зосі, яку, здавалося б, кохав, він постійно доводив перевагу громадського життя над особистим, постійно читав їй мораль, у яку й сам не вірив.
Час від часу Степан все ж таки відчував, що остаточно і безповоротно губить себе. Залишки особистого «я» намагалися примусити його з’ясувати своє єство і повернутися до себе справжнього. Та перемагали зовсім інші, протилежні думки.
-Ой, а где ж это я?-удивился Олег.
-В стране Морфемы. Меня зовут Корень, я- самая важная часть слова, и по совместительству твой экскурсовод на сегодня, Олег. Что же тебя интересует?
-Ох, уважаемый Корень, не могли бы вы просветить меня в мир окончания?-смущенно спросил мальчик.
-Ну конечно! Окончание, конечно, не самая важная часть слова, но оно позволяет изменять его как угодоно! Была у нас история- исчезло окончание. Пропало без следа. И никто не мог его найти, и такая неразбериха случилась- это просто ужас какой-то!.Люди разговаривали друг с другом как с иностранцами!
-А как это?-удивился Олег.
-Нууу, например: "Простить, не ваш ли это перчатк?" "О да, конечно это мой перчатк Вам больш!"
-Ого! Оказывается, окончание очень важно!
-Хах, ну еще бы!
-Олжа! Просыпайся, в школу опоздаешь,- послышался вдруг сладкий мамин голос.
Олежа по приходу в школу вспомнил всё, что ему рассказывал Корень, и написал контрольную/сочинение на пятёрку!
Головний герой роману В. Підмогильного «Місто» — виходець з села Степан Радченко, який приходить до міста для навчання у виші. Та через певні обставини йому не вдається закінчити навчальний заклад. Степан влаштовується на роботу в редакцію журналу і разом з цим починає займатися літературною творчістю. Він заводить собі багато друзів, яких об’єднують спільні інтереси, зокрема літературне життя міста.
На перший погляд, Степан Радченко — типовий інтелігент перших пореволюційних років. Та це тільки на перший погляд. Бо В. Підмогильному, справжньому знавцю психології людської душі, вдалося створити досить неоднозначний, навіть складний образ «завойовника міста». Степан виявився людиною, сповненою суперечностей. Він зовні привабливий і красивий, у літературних колах користується певним авторитетом, але душа його темна.
Як каже сам автор, у нього щось залишилося від дикого звіра, адже місто, яке зустріло його так гостинно, Степан прагне не просто підтоптати, а покласти собі під ноги. У душі Степана Радченка відбувається постійний двобій між добром і злом, між правдою і кривдою. Безпринципність героя заважає визначитися, що ж для нього головніше у цьому двобої.
Уважно аналізуючи роман, можна визначити, що Степан Радченко — людина-завойовник, який просто розбазарює свій талант. Доказом цього може бути один з епізодів твору, у якому Степана за на вечірку до інституту читати власне оповідання під назвою «Бритва». «Успіх був великий, та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».
Головний герой роману «Місто» дуже любив літературу, яка стала для нього найдорожчою і найближчою. Степан вважав, що розуміння літератури — це перша ознака культурної людини. Себе ж він позначав як людину «насиченого розуму», яка повинна спілкуватися тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». А ось життя оточуючих людей здавалося Степанові не вартим уваги.
Поступово Степан Радченко підкорював місто. У нього з’явилася простора світла квартира у центральному районі, а потім знайомі, знайомі знайомих, їхні родичі, і так все далі й глибше: «його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці...». І навіть Зосі, яку, здавалося б, кохав, він постійно доводив перевагу громадського життя над особистим, постійно читав їй мораль, у яку й сам не вірив.
Час від часу Степан все ж таки відчував, що остаточно і безповоротно губить себе. Залишки особистого «я» намагалися примусити його з’ясувати своє єство і повернутися до себе справжнього. Та перемагали зовсім інші, протилежні думки.