«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Писатель пытается показать, к чему может привести цивилизация, которая развивается с такой бешеной стремительностью, в которой люди утрачивают ощущение духовной радости, разменивают его на медные пятаки животного наслаждения и самоупоение. Автор преподносит нам своё мудрое предположение о том, что столь необъятный научно-технический прогресс может привести к тому, что люди возненавидят искусство, книги и вместе с ними саму технику. Сам писатель в своей реальной жизни также не приветствовал всех новинок современной цивилизации и никогда не садился за руль автомобиля, а всю свою жизнь разъезжал на велосипеде. Настоящая жизнь, по Брэдбери, -это полнота чувств, это жизнь, согретая добром, внутренним горением, мечтой. Однако электронный вакуум, в котором погряз современный человек заглушает горение человеческой души, веры в чудо и добро, умение искренне любить и по-детски удивляться мелочам. Своими фантастическими рассказами, часто смешением науки и мечты, великий Рэй Брэдбери старается показать читателю, что в мировом техническом прогрессе люди не замечают, как доходят до излишества. Обустраивая свою жизнь всевозможными удобствами, в неудержимой погоне за материальными благами, не задумываясь о страдающей экологии, всё чаще заковывая себя в бетонные гнёзда, обустроенные до мелочей электроникой, человек сам становится железо-бетонным и теряет связь с землёй, природой-всего, того, что является основой духовности.
Писатель пытается донести идею современным людям о том, что он явно видит все преимущества в нашей цивилизации, однако во всём должна быть извечная мера, нельзя полностью механизировать человеческую жизнь. Также он свято верит, что всегда будут существовать люди с тонкими движениями души и чарующая сила искусства одолеет силу денег.
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/meni-odnakovo-chi-budu-analiz/
Объяснение:
Писатель пытается показать, к чему может привести цивилизация, которая развивается с такой бешеной стремительностью, в которой люди утрачивают ощущение духовной радости, разменивают его на медные пятаки животного наслаждения и самоупоение. Автор преподносит нам своё мудрое предположение о том, что столь необъятный научно-технический прогресс может привести к тому, что люди возненавидят искусство, книги и вместе с ними саму технику. Сам писатель в своей реальной жизни также не приветствовал всех новинок современной цивилизации и никогда не садился за руль автомобиля, а всю свою жизнь разъезжал на велосипеде. Настоящая жизнь, по Брэдбери, -это полнота чувств, это жизнь, согретая добром, внутренним горением, мечтой. Однако электронный вакуум, в котором погряз современный человек заглушает горение человеческой души, веры в чудо и добро, умение искренне любить и по-детски удивляться мелочам. Своими фантастическими рассказами, часто смешением науки и мечты, великий Рэй Брэдбери старается показать читателю, что в мировом техническом прогрессе люди не замечают, как доходят до излишества. Обустраивая свою жизнь всевозможными удобствами, в неудержимой погоне за материальными благами, не задумываясь о страдающей экологии, всё чаще заковывая себя в бетонные гнёзда, обустроенные до мелочей электроникой, человек сам становится железо-бетонным и теряет связь с землёй, природой-всего, того, что является основой духовности.
Писатель пытается донести идею современным людям о том, что он явно видит все преимущества в нашей цивилизации, однако во всём должна быть извечная мера, нельзя полностью механизировать человеческую жизнь. Также он свято верит, что всегда будут существовать люди с тонкими движениями души и чарующая сила искусства одолеет силу денег.
Объяснение: