Произведения Константина Георгиевича Паустовского отличает глубокий психологизм, знание изображаемого материала и большая правда жизни. Рассказ «Телеграмма» , прочитав раз, невозможно никогда забыть. Он наполнен тоской и пронзительной болью одиночества. Старость сама по себе страшна, а одинокая — вдвойне. Почти физически ощущаешь свою вину перед героиней, покинутой родной дочерью. Ничто не утешает Екатерину Петровну: ни забота Манюшки, ни хлопоты Тихона. Она ждет и надеется на приезд «ненаглядной Насти» . А дочь занята повседневной суетой — устраивает выставку забытого художника Тимофеева. Ей некогда прочитать материнское письмо — последний прощальный привет от любящей Катерины Петровны. Выполняя свои обязанности по долгу службы, Настя не хочет тратить душевное тепло на самого дорогого человека — мать. А может, и тепла-то нет! «Она подумала о переполненных поездах, тряской телеге, засохшем саде, неизбежных материнских слезах, о тягучей, ничем не скрашенной скуке сельских дней — и положила письмо в ящик письменного стола. Две недели Настя возилась с устройством выставки Тимофеева. А между тем пронзительной безысходностью наполнены страницы, описывающие одиночество старой женщины: запустение и холод в доме, а значит — ив душе героини. Яркой метафорой выступает картина засыхающего сада, как угасающего рода Катерины Петровны. В малом объеме Константину Георгиевичу Паустовскому удалось раскрыть вечную тему — трагедию одинокой и заброшенной старости. Хоронят Катерину Петровну соседи, к ним присоединяется молодая учительница; они как будто каются перед покойной за вину дочери, но разве такое поймешь и простишь? Читая рассказ, приходишь к мысли, что нет важнее дела, чем забота о матери. И вряд ли Настя сможет жить спокойно с таким «багажом» — угрызением совести о брошенной бес матери. Недаром Настя, опоздав на похороны, уехала из Заборья «крадучись, стараясь, чтобы ее никто не увидел и ни о чем не расспрашивал» . Написанный почти шестьдесят лет назад рассказ «Телеграмма» неожиданно обрел актуальность в наши дни. Сколько брошенных стариков при живых детях и внуках! Стыдно и больно за безответственное и жестокое поколение.
Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею. Одразу, ще з перших рядків твору видно, що Митько – людина дії, адже це саме він має найбільше розвинуту фантазію, яка проявилася у його «демосфенській» промові перед від’їздом. Також він дуже рухливий та непосидючий, адже ну ніяк не міг всидіти над студіюванням «книжкової скарбниці». Сергійко набагато спокійніший за свого друга, і довго вагається над прийняттям серйозних рішень. Водночас Митько – не боягуз. Можливо, навіть відважніший за свого приятеля, адже оселитися біля озера було його ідеєю, та й рятувати Василя кинувся саме він. Але, на мою думку, це також свідчить про його великодушність та, звісно, вміння прощати помилки. Скоріше за все, саме ці чесноти роблять образ Митька привабливим та по-своєму оригінальним. Мені здається, що він може стати хорошим прикладом хоча б для мене, а тоді – й для моїх однолітків та наступних поколінь. Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п'ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах... а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».
Одразу, ще з перших рядків твору видно, що Митько – людина дії, адже це саме він має найбільше розвинуту фантазію, яка проявилася у його «демосфенській» промові перед від’їздом. Також він дуже рухливий та непосидючий, адже ну ніяк не міг всидіти над студіюванням «книжкової скарбниці». Сергійко набагато спокійніший за свого друга, і довго вагається над прийняттям серйозних рішень. Водночас Митько – не боягуз. Можливо, навіть відважніший за свого приятеля, адже оселитися біля озера було його ідеєю, та й рятувати Василя кинувся саме він. Але, на мою думку, це також свідчить про його великодушність та, звісно, вміння прощати помилки.
Скоріше за все, саме ці чесноти роблять образ Митька привабливим та по-своєму оригінальним. Мені здається, що він може стати хорошим прикладом хоча б для мене, а тоді – й для моїх однолітків та наступних поколінь.
Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п'ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах... а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».