Удача в старые времена 1. итак, во-первых, удача может быть хорошей и плохой, иначе говоря — «положительной» и «отрицательной». первая приносит благо, вторая — неблаго; человек, чья удача — плохая, становится невезучим во всем, к чему прикасается. 2. удача может быть приобретена, утеряна или изменена. так, например, по представлениям древних скандинавов, человек, совершивший воровство, переставал считаться мужчиной и терял хорошую удачу. 3. в древности удача считалась «заразной». человек с плохой удачей еще в раннем средневековье был обречен на одиночество. мы до сих пор избегаем таких людей, в древности же путники нередко делали крюк, чтобы обогнуть дом или земли человека с плохой удачей, люди бежали из городов, где правили такие князья, и воины оставляли их дружины, если тому не препятствовали соображения этического характера. напротив, дом человека с хорошей удачей всегда полон гостей — каждому хочется побыть рядом с ним, прикоснуться к нему, поговорить с ним, т.е. перенять часть его удачи. многие вожди викингов стремились зазвать в свои дружины воинов, известных большой хорошей удачей. при этом считалось, что удача не аддитивна, т.е. сколько бы человек не делился с другими своей удачей — будь она хорошая или плохая — его собственная удача от этого не уменьшается. 4. удача вождя распространяется на его людей. переходя, как то часто бывало, от одного вождя к другому, викинги выбирали хёвдинга, обладавшего хорошей удачей. великий новгород выбирал себя князя, оценивая характер его удачи; князь, потерявший хорошую удачу или приобретший плохую, изгонялся. в древней ирландии существовали специальные ритуалы оценки «истинности» будущего верховного короля, поскольку возведение на престол «не-истинного» короля, т.е. короля, обладавшего плохой удачей, приводило к неурожаям, падежу скота и кровавым междоусобицам. 5. удача отчасти наследуется. с этим ее свойством связано существование родовой, или клановой, удачи, и даже удачи этноса. удача в старые времена, как уже было сказано, представляла собой главную ценность, которой может владеть человек (или род). удачи, а не счастья или материального благополучия — просили у богов. удачу берегли как ценнейший их дар. на ее приобретение или улучшение были направлены многие магические технологии. нередко такие технологии были связаны с персонификацией удачи в образе божества, связанного с конкретным человеком. такой персонифицированный аспект удачи назывался на северо-западе фетч (др. --сакс. fetch), фюльгья (др. -сканд. fylgja) или ведогон (слав.); эти традиционные представления были позднее заимствованы и христианством, где персонифицированная удача превратилась в ангела-хранителя.
коли я починав читати цей роман, то сприймав його як смішну, веселу казку про велетня і ліліпутів. але, прослухавши розповідь вчителя, зрозумів, що це серйозний твір про суспільство і людину.
самого свіфта найбільше цікавили проблеми політичні, тому його твір — це сатира на сучасну йому ію.
звернімося до тексту романа. про імператора ліліпути автор говорить з іронією. "відраза і жах всесвіту", імператор аж на цілий ніготь виший за своїх підданих. "самого цього досить, щоб викликати особливу пошану до нього". у цій людині всі впізнали короля георга і, що правив ією в 1714—1726 роках.
як можна стати міністром? мабуть, на це можна так відповісти: "треба бути розумним, добре знати справу, розумітися на політичних проблемах". у ліліпутії це проходить дещо інакше. придворні танцюють на канаті у цій грі беруть участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто хоче домогтись великої ласки при дворі, їх навчають цього мистецтва змалку, і вони не завжди бувають вельможного роду або гарного виховання. хто найвище стрибає, тому й найвищі посади.
у період написання своєї книги свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вітам. ось чому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів, тремексени — прихильники високих підборів на взутті, слемексени — низьких. на всі урядові посади імператор ліліпутії призначав тільки прихильників низьких підборів.
між ліліпутією та блефуску точаться війни. що ж є їх причиною? з'ясовується, що жителі цих країн розбивають яйця з різних кінців. нікчемний привід, а і гинуть люди. тут вже не до сміху.письменник вважав, що читача треба не розважати, а будити в ньому злість, примушувати бачити себе у справжньому вигляді. не випадково дж. свіфт писав: "сатира — своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного".
сміх письменника — це засіб боротьби із суспільством, в якому викриваються його брехливість і вади. свіфт — викривач тогочасних порядків. він порівнює царський двір з помийницею, сенат — із табуном гусей.
гуллівер відкрив маленький світ, щоб продемонструвати нищість і безглуздість державних установ ліліпутії. оскільки ліліпутія — це алегорія, то зрозуміло, що ія, яку критикує свіфт, не може бути прикладом для інших держав. а це вже серйозний висновок.
тому я і вважаю, що твір свіфта — складний політичний твір.
коли я починав читати цей роман, то сприймав його як смішну, веселу казку про велетня і ліліпутів. але, прослухавши розповідь вчителя, зрозумів, що це серйозний твір про суспільство і людину.
самого свіфта найбільше цікавили проблеми політичні, тому його твір — це сатира на сучасну йому ію.
звернімося до тексту романа. про імператора ліліпути автор говорить з іронією. "відраза і жах всесвіту", імператор аж на цілий ніготь виший за своїх підданих. "самого цього досить, щоб викликати особливу пошану до нього". у цій людині всі впізнали короля георга і, що правив ією в 1714—1726 роках.
як можна стати міністром? мабуть, на це можна так відповісти: "треба бути розумним, добре знати справу, розумітися на політичних проблемах". у ліліпутії це проходить дещо інакше. придворні танцюють на канаті у цій грі беруть участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто хоче домогтись великої ласки при дворі, їх навчають цього мистецтва змалку, і вони не завжди бувають вельможного роду або гарного виховання. хто найвище стрибає, тому й найвищі посади.
у період написання своєї книги свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вітам. ось чому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів, тремексени — прихильники високих підборів на взутті, слемексени — низьких. на всі урядові посади імператор ліліпутії призначав тільки прихильників низьких підборів.
між ліліпутією та блефуску точаться війни. що ж є їх причиною? з'ясовується, що жителі цих країн розбивають яйця з різних кінців. нікчемний привід, а і гинуть люди. тут вже не до сміху.письменник вважав, що читача треба не розважати, а будити в ньому злість, примушувати бачити себе у справжньому вигляді. не випадково дж. свіфт писав: "сатира — своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного".
сміх письменника — це засіб боротьби із суспільством, в якому викриваються його брехливість і вади. свіфт — викривач тогочасних порядків. він порівнює царський двір з помийницею, сенат — із табуном гусей.
гуллівер відкрив маленький світ, щоб продемонструвати нищість і безглуздість державних установ ліліпутії. оскільки ліліпутія — це алегорія, то зрозуміло, що ія, яку критикує свіфт, не може бути прикладом для інших держав. а це вже серйозний висновок.
тому я і вважаю, що твір свіфта — складний політичний твір.