Стихотворение написано в 1855 году. Первая публикация - журнал " Отечественные записки" №5 за 1855 год. При издании в сборнике 1856 года стихотворение было помещено в состав цикла " Разные стихотворения", в составе это же цикла опубликовано в сборнике 1863 года. В плане издания 1892 года стихотворение было помещено Фетом в составе цикла " Вечера и ночи" ( перед ним следует стихотворение " Степь вечером", отделяющее от " Вечера" стихотворением " Шепот, робкое дыханье...")
Благодаря этому стихотворение вступает в поэтический диалог с другими текстами цикла - как пейзажными ( " Вдали огонек за рекою...", 1842; " Летний вечер тих и ясен...", 1847; " Что за вечер! А ручей...", 1847; " Степь вечером", 1854; " Благовонная ночь, благодатная ночь...", 1853;) и пейзажно - философскими ( " Я люблю многое, близкое сердце...", 1842; " Каждое чувство бывает понятней мне ночью, и каждый...", 1843; " Заря прощается с землею...", 1858; " Молятся звезды, мерцают и редеют...", 1884;) и любовными ( " Я жду... Соловьиное эхо...", 1842; " Здравствуй! Тысячу раз мой привет тебе, ночь", 1842;, " Шепот, робкое дыханье...", 1850; " Сегодня все звезды так пышно...", 1888). В этом соседстве, казалось бы, чисто пейзажное стихотворение " Вечер" приобретает и философский ( день и ночь как два лика природы и бытия - мотив, характерный для поэзии Ф. И. Тютчева, таящееся в глубине природы хаотическое, грозовое начало, проявлением которого оказываются неназванный гром и " зарница"), и любовный ( гроза чувств, зарождающаяся " зарница" страсти) подтексты.
На Захід^ – Заходові – заходу – південно^ – заході України, у родині багатих сільських поміщиків Попельских, народжується сліпий хлопчик. Спочатку ніхто не зауважує його сліпоти, лише мати догадується про це по дивному вираженню особи маленького Петруся. Доктори підтверджують страшний здогад. Батько Петра – людин добродушний, але досить байдужний до всього, крім господарства. Дядько ж, Максим Яценко, відрізняється бійцівським характером. У молодості він слыл усюди «небезпечним забіякою» і виправдав цю характеристику: виїхав в Італію, де надійшов у загін Гарібальді. У бої з австрійцями Максим втратив ногу, одержав безліч поранень і був змушений повернутися додому, щоб доживати своє століття в бездіяльності. Дядько вирішує зайнятися вихованням Петруся. Йому доводиться боротися зі сліпою материнською любов’ю: він пояснює своїй сестрі Ганні Михайлівні, матері Петруся, що зайва дбайливість може ушкодити розвитку хлопчика. Дядько Максим сподівається виховати нового «бійця за справу життя». Наступає весна. Дитина стривожена шумом природи, що пробуджується. Мати й дядько ведуть Петруся гуляти на берег ріки. Дорослі не зауважують хвилювання хлопчика, що не справляється з достатком вражень. Петрусь непритомніє. Після цього випадку мати й дядько Максим намагаються допомагати хлопчикові осмислювати звуки й відчуття. Петрусь любить слухати гру конюха Иохима на дудці. Свій чудовий інструмент конюх зробив сам; нещасна любов розташовує Иохима до смутних мелодій. Він грає щовечора, і в один з таких вечорів до нього на стайню приходить сліпий панич. Петрусь учиться в Иохима грі на дудці. Мати, охоплена ревнощами, виписує з міста фортепьяно. Але, коли вона починає грати, хлопчик знову ледве не втрачає почуттів: ця складна музика здається йому грубої, крикливої. Тої ж думки й Иохим. Тоді Ганна Михайлівна розуміє, що в нехитрій грі конюха набагато більше живого почуття. Вона тайкома слухає дудку Иохима й учиться в нього, Зрештою її мистецтво скоряє й Петруся, і конюха. Тим часом хлопчик починає грати й на фортепьяно. А дядько Максим просить Иохима співати сліпому паничу народні пісні. У Петруся немає друзів. Сільські хлопчиськи цураються його. А в сусідньому маєтку літніх Яскульских росте дочка Евеліна, однолітка Петруся. Ця гарна дівчинка спокійна й розважлива. Евеліна випадково знайомиться з Петром на прогулянці. Спершу вона не догадується, що хлопчик сліпий.
Благодаря этому стихотворение вступает в поэтический диалог с другими текстами цикла - как пейзажными ( " Вдали огонек за рекою...", 1842; " Летний вечер тих и ясен...", 1847; " Что за вечер! А ручей...", 1847; " Степь вечером", 1854; " Благовонная ночь, благодатная ночь...", 1853;) и пейзажно - философскими ( " Я люблю многое, близкое сердце...", 1842; " Каждое чувство бывает понятней мне ночью, и каждый...", 1843; " Заря прощается с землею...", 1858; " Молятся звезды, мерцают и редеют...", 1884;) и любовными ( " Я жду... Соловьиное эхо...", 1842; " Здравствуй! Тысячу раз мой привет тебе, ночь", 1842;, " Шепот, робкое дыханье...", 1850; " Сегодня все звезды так пышно...", 1888). В этом соседстве, казалось бы, чисто пейзажное стихотворение " Вечер" приобретает и философский ( день и ночь как два лика природы и бытия - мотив, характерный для поэзии Ф. И. Тютчева, таящееся в глубине природы хаотическое, грозовое начало, проявлением которого оказываются неназванный гром и " зарница"), и любовный ( гроза чувств, зарождающаяся " зарница" страсти) подтексты.