Безсмертна трагедія Шекспіра »Ромео і Джульєтта» залишила в моїй душі незабутнє
враження. Прочитавши його, я глибоко задумався про те, що таке любов і на що готові піти люди заради того, щоб любити і бути коханими. Крім того, Шекспір зачіпає
таку тему, як відношення не тільки між
молодими людьми, але і їх батьками.
Якщо задуматися, то стільки горя і смертей можна було б уникнути, якби Монтеккі і Капулетті домовилися б між собою і прийшли до примирення. Адже ці два шляхетних роду вже і не пам'ятали з чого почалося їх протистояння. Але їх впертість і недалекоглядність привели до настільки жалюгідного результату.
Однак, і після великої кількості років, проблеми нерозуміння дітей і батьків, а також безглузде неприйняття один одного залишається і донині актуальними. Такі ситуації, коли батьки проти того, щоб їхні діти були разом, не зникла і в наш час.
Але так як це описано у Шекспіра, змушує тремтіти і схилятися перед розгорнувся трагедією двох молодих людей, як хотіли любити один одного і бути разом, але обставини були проти цього. Таке пронесення через століття даної серйозної проблеми сприяли тому, щоб трагедія «Ромео і Джульєтта» увічнила себе безсмертну славу. вечіла собі безсмертну славу.
Крім того, безсмертним даний твір можна назвати і тому, як воно написано, яким вишуканим літературним
мовою. Навіть читаючи переклад, відчувається,
скільки краси і сенсу міститися в
кожному слові і рядку. Людина, яка вважає, що сюжет цієї трагедії побитий і вже не так актуальне, зобов'язаний прочитати цей твір хоча б через краси складу. І мені здається, почавши читати дане
твір, жодна людина не залишиться
байдужим до нього.
Навіть наступним поколінням, які будуть рости після нас буде цікаво познайомитися з безсмертний історією кохання двох нещасних молодих людей, які віддали свої життя, щоб бути щасливі разом не в цьому світі, а там де їх любові ніщо не перешкоджатиме. Адже жити в світі без любові не має сенсу.
Ромео і Джульєтта давно вже стали загальними іменами, які позначають
двох закоханих, які не можуть бути
разом з-за розбіжностей між батьками.
Вже один цей факт вказує на те, що дана трагедія не може бути викреслена з життя будь-якого покоління. У всі часи цікаво співпереживати щирою і чистої любові, яка готова пережити всі труднощі. Але коли ці труднощі заганяють в глухий кут, вихід є тільки один і все знають, чим це закінчилося.
Все в мире периодично или ритмично, как принято выражаться теперь: даже солнце греет неодинаково, и ему порою бывает надо отдохнуть, успокоиться, и оно отдыхает, покоится 10-12 лет, чтобы потом засверкать с необычною силой. В жизни каждого народа бывают эпохи напряжения сил и их упадка, эпохи равнодушия и ненависти, стремления к материальному благосостоянию и к громким, смелым делам. Законы этого ритма, этой периодичности таинственны и пока совершенно неизвестны науке, которая лишь присматривается к факту, не имея силы объяснить его. Но само явление периодичности, ритма — несомненно в жизни солнца или жизни искусства.
Есть эпохи возрождения, упадка и самые грустные — переходные, когда таланты не дают ничего положительного, цельного, а лишь обещают дать что-то, по-видимому важное, новое, хотя и неизвестно что. Такую эпоху переживаем мы теперь. В другое время даже слабая сравнительно сила распускается полностью, поражает яркостью своих красок. Иногда все живет точно окутанное осенним туманом, иногда — при полном солнечном блеске…
В жизни искусства есть своя таинственная периодичность. Многие, начиная с Аристотеля, пытались пояснить ее законы понятными для нас причинами. Аристотель говорил: «Искусство достигает наивысшего блеска, когда человек наиболее хочет жить…» Но мы не можем принять этого объяснения: факты противоречат ему. Бокль утверждал, что расцвет искусства совпадает с расцветом любознательности вообще, т.е. науки. История несогласна и с ним. Спенсер предложил формулу, которая представляется наиболее вероятной. Он говорит, что область искусства воспоминание, что высочайшие образцы художественного творчества появляются лишь тогда, когда какая-нибудь историческая эпоха пережила себя и исчезает в вечность. Так было в Греции, Риме, Англии. Софокл, Фидий, Эврипид, Аристофан явились в конце доблестной эпохи эллинской жизни; в их время уже начался упадок нравов и даже полное их крушение. Римское искусство, кроме красноречия, все целиком принадлежит периоду империи и упраздненной республики. Шекспир, живя в XVII веке, вдохновлялся средневековыми феодальными нравами, Мильтон был последний из пуритан, итальянец Данте похоронил католицизм, Сервантес — рыцарство, Рабле — средневековые нравы и воспитание…
Объяснение:
Безсмертна трагедія Шекспіра »Ромео і Джульєтта» залишила в моїй душі незабутнє
враження. Прочитавши його, я глибоко задумався про те, що таке любов і на що готові піти люди заради того, щоб любити і бути коханими. Крім того, Шекспір зачіпає
таку тему, як відношення не тільки між
молодими людьми, але і їх батьками.
Якщо задуматися, то стільки горя і смертей можна було б уникнути, якби Монтеккі і Капулетті домовилися б між собою і прийшли до примирення. Адже ці два шляхетних роду вже і не пам'ятали з чого почалося їх протистояння. Але їх впертість і недалекоглядність привели до настільки жалюгідного результату.
Однак, і після великої кількості років, проблеми нерозуміння дітей і батьків, а також безглузде неприйняття один одного залишається і донині актуальними. Такі ситуації, коли батьки проти того, щоб їхні діти були разом, не зникла і в наш час.
Але так як це описано у Шекспіра, змушує тремтіти і схилятися перед розгорнувся трагедією двох молодих людей, як хотіли любити один одного і бути разом, але обставини були проти цього. Таке пронесення через століття даної серйозної проблеми сприяли тому, щоб трагедія «Ромео і Джульєтта» увічнила себе безсмертну славу. вечіла собі безсмертну славу.
Крім того, безсмертним даний твір можна назвати і тому, як воно написано, яким вишуканим літературним
мовою. Навіть читаючи переклад, відчувається,
скільки краси і сенсу міститися в
кожному слові і рядку. Людина, яка вважає, що сюжет цієї трагедії побитий і вже не так актуальне, зобов'язаний прочитати цей твір хоча б через краси складу. І мені здається, почавши читати дане
твір, жодна людина не залишиться
байдужим до нього.
Навіть наступним поколінням, які будуть рости після нас буде цікаво познайомитися з безсмертний історією кохання двох нещасних молодих людей, які віддали свої життя, щоб бути щасливі разом не в цьому світі, а там де їх любові ніщо не перешкоджатиме. Адже жити в світі без любові не має сенсу.
Ромео і Джульєтта давно вже стали загальними іменами, які позначають
двох закоханих, які не можуть бути
разом з-за розбіжностей між батьками.
Вже один цей факт вказує на те, що дана трагедія не може бути викреслена з життя будь-якого покоління. У всі часи цікаво співпереживати щирою і чистої любові, яка готова пережити всі труднощі. Але коли ці труднощі заганяють в глухий кут, вихід є тільки один і все знають, чим це закінчилося.
Все в мире периодично или ритмично, как принято выражаться теперь: даже солнце греет неодинаково, и ему порою бывает надо отдохнуть, успокоиться, и оно отдыхает, покоится 10-12 лет, чтобы потом засверкать с необычною силой. В жизни каждого народа бывают эпохи напряжения сил и их упадка, эпохи равнодушия и ненависти, стремления к материальному благосостоянию и к громким, смелым делам. Законы этого ритма, этой периодичности таинственны и пока совершенно неизвестны науке, которая лишь присматривается к факту, не имея силы объяснить его. Но само явление периодичности, ритма — несомненно в жизни солнца или жизни искусства.
Есть эпохи возрождения, упадка и самые грустные — переходные, когда таланты не дают ничего положительного, цельного, а лишь обещают дать что-то, по-видимому важное, новое, хотя и неизвестно что. Такую эпоху переживаем мы теперь. В другое время даже слабая сравнительно сила распускается полностью, поражает яркостью своих красок. Иногда все живет точно окутанное осенним туманом, иногда — при полном солнечном блеске…
В жизни искусства есть своя таинственная периодичность. Многие, начиная с Аристотеля, пытались пояснить ее законы понятными для нас причинами. Аристотель говорил: «Искусство достигает наивысшего блеска, когда человек наиболее хочет жить…» Но мы не можем принять этого объяснения: факты противоречат ему. Бокль утверждал, что расцвет искусства совпадает с расцветом любознательности вообще, т.е. науки. История несогласна и с ним. Спенсер предложил формулу, которая представляется наиболее вероятной. Он говорит, что область искусства воспоминание, что высочайшие образцы художественного творчества появляются лишь тогда, когда какая-нибудь историческая эпоха пережила себя и исчезает в вечность. Так было в Греции, Риме, Англии. Софокл, Фидий, Эврипид, Аристофан явились в конце доблестной эпохи эллинской жизни; в их время уже начался упадок нравов и даже полное их крушение. Римское искусство, кроме красноречия, все целиком принадлежит периоду империи и упраздненной республики. Шекспир, живя в XVII веке, вдохновлялся средневековыми феодальными нравами, Мильтон был последний из пуритан, итальянец Данте похоронил католицизм, Сервантес — рыцарство, Рабле — средневековые нравы и воспитание…
Не то же ли самое было и у нас?