Развязка «Ревизора» так же гениально проста и лаконична, как и завязка. Гоголь создает сложнейший по реалистической глубине финал, где веселая комедия начинает отсвечивать трагедией. По мысли того же Немировича-Данченко, здесь словно срываются внезапно «все покровы быта». В финале выражена мысль Гоголя о грядущем возмездии, надежда на торжество справедливости и закона. «Именное предписание», по которому появляется настоящий ревизор, выступает как некий фатум, высшая справедливость. В «Театральном разъезде» Гоголь скажет: «...Дай бог, чтобы правительство всегда и везде слышало призвание свое — быть представителем провиденья на земле и чтобы мы веровали в него, как древние веровали в рок, настигающий преступления» (V, 144). Беспощадно критикуя существующие порядки, Гоголь в то же время не посягал на их социальную основу. Он пытался надеяться на справедливые деяния просвещенного монарха.
Несмотря на эти утопические иллюзии, «Ревизор» обладает огромной критической, взрывчатой силой. Освободительный характер имеет гоголевский смех. Проникнутый глубочайшим негодованием, он беспощадно разоблачает мерзости жизни и в то же время страстно устремлен к добру и справедливости. Гоголь считал смех единственным «честным, благородным лицом» своей комедии, подчеркивал его «светлую» природу и нравственно-воспитательное значение: «Насмешки боится даже тот,» который уже ничего не боится на свете». В «Ревизоре» Гоголь смеется над всем безобразным, исходя из какой-то высочайшей, идеальной точки зрения. По словам самого писателя, «засмеяться добрым, светлым смехом может только одна глубоко добрая душа» (V, 170).
Сміхом крізь сльози звучать окремі місця твору. У творі Нечуя-Левицького як сатира, так і гумор служать засобом викриття більших чи дрібніших вад у людському житті. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повісті. Пригадаймо такі гумористичні картини, як прихід Кайдаша з шинку в першому розділі, сутички Кайдашихи з невістками, показ набожності баби Палажки та ін. Навіть окремі описи сповнені сміху, дотепності, наприклад: “В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку,
піднімаючи затужавілий вершок угору…” Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на “жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний” (слова самого Нечуя-Левицького). Часто гумористичні картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капіталістичної дійсності. Так, Нечуй-Левицький сатирично викриває, дрібновласницьку обмеженість молодих Кайдашів, які відмовляються розкопувати горба на користь собі і громаді, гостро висміює забобонність Кайдаша і знахарські здібності баби Палажки, осуджує жорстокість Кайдашихи, особливо у поводженні з Мелашкою, і хижацьку поведінку Мотрі у стосунках зі свекрухою. Повість “Кайдашева сім’я” увійшла в історію української літератури як соціально-побутовий твір, у якому автор змалював реалістичні образи селян другої половини XIX ст., виявив себе майстром художнього слова.
Развязка «Ревизора» так же гениально проста и лаконична, как и завязка. Гоголь создает сложнейший по реалистической глубине финал, где веселая комедия начинает отсвечивать трагедией. По мысли того же Немировича-Данченко, здесь словно срываются внезапно «все покровы быта». В финале выражена мысль Гоголя о грядущем возмездии, надежда на торжество справедливости и закона. «Именное предписание», по которому появляется настоящий ревизор, выступает как некий фатум, высшая справедливость. В «Театральном разъезде» Гоголь скажет: «...Дай бог, чтобы правительство всегда и везде слышало призвание свое — быть представителем провиденья на земле и чтобы мы веровали в него, как древние веровали в рок, настигающий преступления» (V, 144). Беспощадно критикуя существующие порядки, Гоголь в то же время не посягал на их социальную основу. Он пытался надеяться на справедливые деяния просвещенного монарха.
Несмотря на эти утопические иллюзии, «Ревизор» обладает огромной критической, взрывчатой силой. Освободительный характер имеет гоголевский смех. Проникнутый глубочайшим негодованием, он беспощадно разоблачает мерзости жизни и в то же время страстно устремлен к добру и справедливости. Гоголь считал смех единственным «честным, благородным лицом» своей комедии, подчеркивал его «светлую» природу и нравственно-воспитательное значение: «Насмешки боится даже тот,» который уже ничего не боится на свете». В «Ревизоре» Гоголь смеется над всем безобразным, исходя из какой-то высочайшей, идеальной точки зрения. По словам самого писателя, «засмеяться добрым, светлым смехом может только одна глубоко добрая душа» (V, 170).
У творі Нечуя-Левицького як сатира, так і гумор служать засобом викриття більших чи дрібніших вад у людському житті. Досконало знаючи народний гумор, Нечуй-Левицький широко користується ним у повісті. Пригадаймо такі гумористичні картини, як прихід Кайдаша з шинку в першому розділі, сутички Кайдашихи з невістками, показ набожності баби Палажки та ін. Навіть окремі описи сповнені сміху, дотепності, наприклад: “В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку,
піднімаючи затужавілий вершок угору…” Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на “жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний” (слова самого Нечуя-Левицького).
Часто гумористичні картини переходять у сатиру, в гостре осудження умов капіталістичної дійсності. Так, Нечуй-Левицький сатирично викриває, дрібновласницьку обмеженість молодих Кайдашів, які відмовляються розкопувати горба на користь собі і громаді, гостро висміює забобонність Кайдаша і знахарські здібності баби Палажки, осуджує жорстокість Кайдашихи, особливо у поводженні з Мелашкою, і хижацьку поведінку Мотрі у стосунках зі свекрухою. Повість “Кайдашева сім’я” увійшла в історію української літератури як соціально-побутовий твір, у якому автор змалював реалістичні образи селян другої половини XIX ст., виявив себе майстром художнього слова.