Климко – сирота, головний герой автобіографічної повісті Григора Тютюнника. Образ Климка втілює ідеал людини. У маленькій сирітській душі Климко носив стільки доброти, милосердя і співчуття до знедолених і стражденних, що не побоявся в одинадцять літ вирушити в далеку дорогу по сіль, аби тільки до близькій людині — своїй учительці — не померти з голоду. Скільки натерпівся й намучився за свою двотижневу дорогу маленький лицар, скільки разів ризикував бути вбитим, замерзнути десь на полі під копицею — адже йшла війна і заходити в села було небезпечно. Та хлопчик ішов: його вело дорогою поневірянь милосердя.
Цитата:«Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути»
Я встаю утром, вместе с нежной зимней зарёй-недотрогой, первым делом бегу к окну, откуда видно ветку сосны с кормушкой. Там, подъедая семечки с крошками и оживлённо что-то обсуждая, скачут пёстрые пташки. Несчастные работяги уже шагают на работу, уставившись глазами в собственные ботинки. Ропот снега под их ногами очень громкий, значит, сегодня холодно. Лёд, лежащий на деревьях, подоконниках и лужах в лучах заспанного розоватого солнца кажется особенно прекрасным. Под его толстым слоем ветки деревьев, стоящей перед нашим окном, горбятся, становятся похожи на мышиные спинки по форме. Совсем недавно была видна непричёсанная пожухлая травка на земле. Сейчас же её заботливо покрывает пуховым одеялом зима. Как она прекрасна!
Климко – сирота, головний герой автобіографічної повісті Григора Тютюнника. Образ Климка втілює ідеал людини. У маленькій сирітській душі Климко носив стільки доброти, милосердя і співчуття до знедолених і стражденних, що не побоявся в одинадцять літ вирушити в далеку дорогу по сіль, аби тільки до близькій людині — своїй учительці — не померти з голоду. Скільки натерпівся й намучився за свою двотижневу дорогу маленький лицар, скільки разів ризикував бути вбитим, замерзнути десь на полі під копицею — адже йшла війна і заходити в села було небезпечно. Та хлопчик ішов: його вело дорогою поневірянь милосердя.
Цитата:«Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути»
Я встаю утром, вместе с нежной зимней зарёй-недотрогой, первым делом бегу к окну, откуда видно ветку сосны с кормушкой. Там, подъедая семечки с крошками и оживлённо что-то обсуждая, скачут пёстрые пташки. Несчастные работяги уже шагают на работу, уставившись глазами в собственные ботинки. Ропот снега под их ногами очень громкий, значит, сегодня холодно. Лёд, лежащий на деревьях, подоконниках и лужах в лучах заспанного розоватого солнца кажется особенно прекрасным. Под его толстым слоем ветки деревьев, стоящей перед нашим окном, горбятся, становятся похожи на мышиные спинки по форме. Совсем недавно была видна непричёсанная пожухлая травка на земле. Сейчас же её заботливо покрывает пуховым одеялом зима. Как она прекрасна!
Объяснение: