Что такое «хоругвь»? 2. Подберите синоним к слову Отечество. 3. Почему Марфа на известие о том, что убиты ее оба сына, ответила: «Хвала небу!» 4. Что такое плаха?
Реальность и фантастика в сказе. Честность, добросовестность, трудолюбие и талант главного героя Беседа — Что фантастично, что реально в этом сказе? Реально крепостное право, реальна работа горняков до изнеможения («Этот и вовсе изробленный»), трусливые и жестокие приказчики и надзиратели Бажов описывает домашнее хозяйство рабочих и тяжелые условия труда в забое. Фантастична встреча с Хозяйкой Медной горы, ее превращение в ящерицу, путешествие Степана в глубь горы в забое волшебных ящерок. — Что предложила сделать Малахитница Степану? Что понравилось Хозяйке в Степане Петровиче? Хозяйке Медной горы понравилось в Степане Петровиче то, что он не показал виду, что испугался, когда увидел Хозяйку, смело разговаривал с ней. Ему было «стыдно перед девкой хвастуном себя оказать», и он выполнил обещание, сказал приказчику, что Хозяйка велела. Когда Хозяйка Медной горы привела его свои богатства показывать, он «не обзарился» на эти богатства, «не променял свою Настеньку на каменну девку». — Как исполнила Хозяйка свои обещания? Когда Степана приковали в забое, она подбрасывала ему хороший малахит освободиться из крепостного состояния, затем найти нужные глыбы для столбов. — Как закончилась жизнь Степана? — Какими словами вы можете охарактеризовать Степана? Ученики назовут Степана честным, смелым, трудолюбивым, гордым, верным, хорошим мастером, человеком с чистой душой. Может быть, именно поэтому полюбила его Медной горы Хозяйка.
В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.
Беседа
— Что фантастично, что реально в этом сказе?
Реально крепостное право, реальна работа горняков до изнеможения («Этот и вовсе изробленный»), трусливые и жестокие приказчики и надзиратели Бажов описывает домашнее хозяйство рабочих и тяжелые условия труда в забое.
Фантастична встреча с Хозяйкой Медной горы, ее превращение в ящерицу, путешествие Степана в глубь горы в забое волшебных ящерок.
— Что предложила сделать Малахитница Степану? Что понравилось Хозяйке в Степане Петровиче? Хозяйке Медной горы понравилось в Степане Петровиче то, что он не показал виду, что испугался, когда увидел Хозяйку, смело разговаривал с ней. Ему было «стыдно перед девкой хвастуном себя оказать», и он выполнил обещание, сказал приказчику, что Хозяйка велела. Когда Хозяйка Медной горы привела его свои богатства показывать, он «не обзарился» на эти богатства, «не променял свою Настеньку на каменну девку».
— Как исполнила Хозяйка свои обещания?
Когда Степана приковали в забое, она подбрасывала ему хороший малахит освободиться из крепостного состояния, затем найти нужные глыбы для столбов.
— Как закончилась жизнь Степана?
— Какими словами вы можете охарактеризовать Степана?
Ученики назовут Степана честным, смелым, трудолюбивым, гордым, верным, хорошим мастером, человеком с чистой душой. Может быть, именно поэтому полюбила его Медной горы Хозяйка.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Таким чином, автор створює досить поетичний образ коня (читай: особистості), який прагне свободи, але залишається в неволі, хоче самовиразитися, але, скутий сірим буденним життям, залишається серед натовпу, дозволивши собі лише один день вільного життя.