4-«Ашик-Кериб» починається з того, що колись давним-давно в місті Тифлісі жив один дуже багатий турецький купець. І було у нього багато золота. Але головним його багатством була його єдина прегарна дочка на ім'я Магуль-мегера. Одного разу побачив цю красуню дуже бідний мандрівник Ашик-Кериб і відразу закохався в неї. Але він був занадто бідний, щоб розраховувати на таку наречену. Однак у нього було велике і чисте серце. Він умів грати на сазі і прославляв у своїх піснях стародавніх воїнів Туркестану. Надії на те, щоб отримати руку своєї коханої, у нього майже ніякої не було. І від цього йому ставало дуже важко на душі. І ось одного разу, коли він спав під виноградником, повз йшла Магуль-мегера зі своїми веселими подругами. Одна з подруг підскочила і стала будити Ашик-керіб зі словами: «Не час спати, коли твоя газель проходить повз». Хлопець відразу прокинувся. І до нього підійшла Магуль-мегера. Вони розговорилися. Ашик-Кериб розповів їй про свою печаль і любові до неї, сильно шкодуючи про те, що її батько ніколи не видасть свою улюблену дочку за бідного бродягу. Але Магуль-мегера сказала, що батько дуже багатий і нагородить її золотом, якого вистачить їм на двох. Тільки нехай він попросить її руки. Але Ашик-Кериб був гордим юнаком і не хотів, щоб потім його стали дорікати в тому, що він колись був бідни
Прометей — символічний образ нескореного народу (за поемою Тараса Шевченка "Кавказ")
О немовкнуча кобзо тараса,
Як ти, будячи помсту і гнів,
Відкликалась на стогін Кавказу,
на брязкіт його кайданів!
/ Г. Леонідзе /
Переклад О. Новицького.
Майже в кожного народу від прадавніх часів збереглися легенди. Багато легенд і міфів народилося в Елладі. Серед них був міф про Прометея, що розповідає, як мужній титан викрав у богів вогонь і приніс його людям. За це він був жорстоко покараний найсильнішим з усіх богів Зевсом: Прометея прикували до скелі. Щодня до нього прилітав Орел і клював печінку. Але Прометей не скорився, не зрікся своєї приязні до людей. І добро перемогло — Геракл його визволив.
Легенда про мужнього титана живе й житиме віками. Ніколи не загине незламний Прометей, образ якого став символом мужності, непоборимості, символом служіння людям, жертовності в ім'я людей.
Багато письменників різних часів звертаються до образу легендар ного героя. Ним надихалися і античні автори, і письменники пізніших часів: Кальдерон, Вольтер, Шеллі, Гете, Байрон, Рилєєв.
Знаходимо ми образ Прометея і в творах української літератури: у "Соборі" О. Гончара, у Лесі Українки ("В катакобмах"), у А. Малишка, у І. Драча, у І. Муратова та інших.
Особливе місце посідає образ Прометея в поемі Шевченка "Кавказ" (адже за легендою мужній титан був прикований до скелі саме в горах Кавказу). Великий Кобзар в легендарному образі показує незборимість, безсмертя народів, хай поневолених, але нескорених — свого рідного, чи російського, чи народів КавказцДвоголовий орел царизму довбе серце народу.
"Кати знущаються над нами," — пише поет. Вгодовані пани позбавляють людей шматка хліба, кують кайдани, у ярма запрягають "братів незрячих, гречкосіїв", хоча брехливо твердять, що "по закону апостола" люблять брата. Все це рани на тілі Прометея-народу.
За кого ж ти розіп'явся,
Христе, сине Божий? —
з болем запитує Тарас. Він вірить у щирість Христової жертви. А круг себе бачить стільки христопродавців (і серед служителів церкви — теж)!
Святим вважають царя Давида, який "свині пас та дружню жінку взяв до себе, а друга вбив". Звіри в людській подобі просять благосло вення церкви на братовбивство і кровопролиття. Діставши його, "а потім в дар [їй] приносять з пожару вкрадений покров".
Це теж рани на душі і серці Прометея-народу.
Неволя панує у царській імперії, "на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує" (!). "Благоденствує": голодна дитина вмирає під тином, люди "німі на панщину ідуть", пани "кайданами міняються, правдою торгують". Інакше кажучи, "усі ми в золоті і голі".
І на Кавказі царські сатрапи "застукали сердешну волю". Пролилося море сліз і крові, у якому можна було б утопити "всіх імператорів".
Але великий Кобзар вірить: "Встане правда! Встане воля!" Прийде Геракл, визволить Прометея. та не можна чекати, слід і свої зусилля докласти до справи визволення:
Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая.
Не вип'є хижий двоглавий орел крові народної, оживає серце народне і сміється, і лунає над світом живе слово.
А ми повторюємо і повторюємо слова великого поета:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля,
І неситий не виоре
На дні моря поле,
Не скує душі живої
І слова живого...
На жаль, не дожив Тарас до часів, коли здійснилися його мрії, справдилася віра. Живе його вільний народ, звучить його рідна солов'їна мова. Вдячні нащадки своєму Кобзареві, що подарував їм "огонь в одежі слова", "правдиву іскру Прометея" (за висловом Івана Франка).
І в душі кожної людини, що готова жити заради інших людей, служити народові, завжди горітиме іскра незгасимого вогню Прометея.
1 - М. В. Лермонтов
2 - ''Ашик - Кериб''
3 - казка
4-«Ашик-Кериб» починається з того, що колись давним-давно в місті Тифлісі жив один дуже багатий турецький купець. І було у нього багато золота. Але головним його багатством була його єдина прегарна дочка на ім'я Магуль-мегера. Одного разу побачив цю красуню дуже бідний мандрівник Ашик-Кериб і відразу закохався в неї. Але він був занадто бідний, щоб розраховувати на таку наречену. Однак у нього було велике і чисте серце. Він умів грати на сазі і прославляв у своїх піснях стародавніх воїнів Туркестану. Надії на те, щоб отримати руку своєї коханої, у нього майже ніякої не було. І від цього йому ставало дуже важко на душі. І ось одного разу, коли він спав під виноградником, повз йшла Магуль-мегера зі своїми веселими подругами. Одна з подруг підскочила і стала будити Ашик-керіб зі словами: «Не час спати, коли твоя газель проходить повз». Хлопець відразу прокинувся. І до нього підійшла Магуль-мегера. Вони розговорилися. Ашик-Кериб розповів їй про свою печаль і любові до неї, сильно шкодуючи про те, що її батько ніколи не видасть свою улюблену дочку за бідного бродягу. Але Магуль-мегера сказала, що батько дуже багатий і нагородить її золотом, якого вистачить їм на двох. Тільки нехай він попросить її руки. Але Ашик-Кериб був гордим юнаком і не хотів, щоб потім його стали дорікати в тому, що він колись був бідни
Прометей — символічний образ нескореного народу (за поемою Тараса Шевченка "Кавказ")
О немовкнуча кобзо тараса,
Як ти, будячи помсту і гнів,
Відкликалась на стогін Кавказу,
на брязкіт його кайданів!
/ Г. Леонідзе /
Переклад О. Новицького.
Майже в кожного народу від прадавніх часів збереглися легенди. Багато легенд і міфів народилося в Елладі. Серед них був міф про Прометея, що розповідає, як мужній титан викрав у богів вогонь і приніс його людям. За це він був жорстоко покараний найсильнішим з усіх богів Зевсом: Прометея прикували до скелі. Щодня до нього прилітав Орел і клював печінку. Але Прометей не скорився, не зрікся своєї приязні до людей. І добро перемогло — Геракл його визволив.
Легенда про мужнього титана живе й житиме віками. Ніколи не загине незламний Прометей, образ якого став символом мужності, непоборимості, символом служіння людям, жертовності в ім'я людей.
Багато письменників різних часів звертаються до образу легендар ного героя. Ним надихалися і античні автори, і письменники пізніших часів: Кальдерон, Вольтер, Шеллі, Гете, Байрон, Рилєєв.
Знаходимо ми образ Прометея і в творах української літератури: у "Соборі" О. Гончара, у Лесі Українки ("В катакобмах"), у А. Малишка, у І. Драча, у І. Муратова та інших.
Особливе місце посідає образ Прометея в поемі Шевченка "Кавказ" (адже за легендою мужній титан був прикований до скелі саме в горах Кавказу). Великий Кобзар в легендарному образі показує незборимість, безсмертя народів, хай поневолених, але нескорених — свого рідного, чи російського, чи народів КавказцДвоголовий орел царизму довбе серце народу.
"Кати знущаються над нами," — пише поет. Вгодовані пани позбавляють людей шматка хліба, кують кайдани, у ярма запрягають "братів незрячих, гречкосіїв", хоча брехливо твердять, що "по закону апостола" люблять брата. Все це рани на тілі Прометея-народу.
За кого ж ти розіп'явся,
Христе, сине Божий? —
з болем запитує Тарас. Він вірить у щирість Христової жертви. А круг себе бачить стільки христопродавців (і серед служителів церкви — теж)!
Святим вважають царя Давида, який "свині пас та дружню жінку взяв до себе, а друга вбив". Звіри в людській подобі просять благосло вення церкви на братовбивство і кровопролиття. Діставши його, "а потім в дар [їй] приносять з пожару вкрадений покров".
Це теж рани на душі і серці Прометея-народу.
Неволя панує у царській імперії, "на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує" (!). "Благоденствує": голодна дитина вмирає під тином, люди "німі на панщину ідуть", пани "кайданами міняються, правдою торгують". Інакше кажучи, "усі ми в золоті і голі".
І на Кавказі царські сатрапи "застукали сердешну волю". Пролилося море сліз і крові, у якому можна було б утопити "всіх імператорів".
Але великий Кобзар вірить: "Встане правда! Встане воля!" Прийде Геракл, визволить Прометея. та не можна чекати, слід і свої зусилля докласти до справи визволення:
Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая.
Не вип'є хижий двоглавий орел крові народної, оживає серце народне і сміється, і лунає над світом живе слово.
А ми повторюємо і повторюємо слова великого поета:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля,
І неситий не виоре
На дні моря поле,
Не скує душі живої
І слова живого...
На жаль, не дожив Тарас до часів, коли здійснилися його мрії, справдилася віра. Живе його вільний народ, звучить його рідна солов'їна мова. Вдячні нащадки своєму Кобзареві, що подарував їм "огонь в одежі слова", "правдиву іскру Прометея" (за висловом Івана Франка).
І в душі кожної людини, що готова жити заради інших людей, служити народові, завжди горітиме іскра незгасимого вогню Прометея.