Певне, сила Івана Франка, що ввібрали в себе його поезії, не згасне ніколи. Бо не згасала сила незабутнього поета протягом його життя, ніщо не могло примусити його скласти зброю, жодного разу він не зазнав і хвилини безнадійного чекання на час, «коли той скрут страшний на тілі велетня порветься» (як писав він у вірші «Не люди наші вороги»).
Громадянська поезія митця — це застигла стихія, буря, вир життя того часу, коли жив і творив геніальний поет, що ввійшов у вітчизняну літературу в образі Вічного революціонера. Читаючи збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «З днів журби», ми відчуваємо, як поступово ця хвиля оживає, підхоплює нас і заносить у саме вогнище подій XIX століття.
Театр островского именно с островского начинается театр в его современном понимании: писатель создал театральную школу и целостную концепцию игры в театре. сущность театра островского заключается в отсутствии экстремальных ситуаций и противодействия актёрскому нутру. в пьесах александра николаевича изображаются обычные ситуации с обычными людьми, драмы которых уходят в быт и человеческую психологию. основные идеи реформы театра: театр должен быть построен на условностях (есть 4-я стена, отделяющая зрителей от актёров) ; неизменность отношения к языку: мастерство речевых характеристик, выражающих почти все о героях; ставка на всю труппу, а не на одного актёра; «люди ходят смотреть игру, а не самую пьесу — её можно и прочитать» . театр островского требовал новой сценической эстетики, новых актёров. в соответствии с этим островский создает актёрский ансамбль, в который входят такие актёры, как мартынов, сергей васильев, евгений самойлов, пров садовский. естественно, что нововведения встречали противников. им был, например, щепкин. драматургия островского требовала от актёра отрешенности от своей личности, чего м. с. щепкин не делал. он, например, покинул генеральную репетицию «грозы» будучи недоволен автором пьесы. идеи островского были доведены до логического конца станиславским.
Певне, сила Івана Франка, що ввібрали в себе його поезії, не згасне ніколи. Бо не згасала сила незабутнього поета протягом його життя, ніщо не могло примусити його скласти зброю, жодного разу він не зазнав і хвилини безнадійного чекання на час, «коли той скрут страшний на тілі велетня порветься» (як писав він у вірші «Не люди наші вороги»).
Громадянська поезія митця — це застигла стихія, буря, вир життя того часу, коли жив і творив геніальний поет, що ввійшов у вітчизняну літературу в образі Вічного революціонера. Читаючи збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «З днів журби», ми відчуваємо, як поступово ця хвиля оживає, підхоплює нас і заносить у саме вогнище подій XIX століття.