Героиня рассказа А. И. Куприна «Куст сирени» молодая женщина, Вера Алмазова, жена офицера, учащегося в Академии генерального штаба.
Они небогаты, и Вере приходится прикладывать все усилия, чтобы вести домашнее хозяйство. «Она отказывала себе во всем необходимом» , создавая нужный для напряженно работающего мужа комфорт. Она должна всячески поддерживать мужа ему выдержать экзамены в Академию. Не будь ее, он «махнул бы на все рукою» , не находя в себе достаточно энергии.
Вера разделяла с ним все его проблемы и «приучилась встречать каждую неудачу с ясным, почти веселым лицом» . Она была для мужа «переписчицей, чертежницей, чтицей, репетиторшей и памятной книжкой» . Ее муж легко падает духом, раздражается, выплескивает на Веру все свои обиды. Но она находит в себе терпение не обижаться, а утешать его и находить выход из положения.
Так было с испорченным планом местности, из-за которого Николай мог провалить экзамен. Герой расстроен и растерян, но Вера энергично принимается за дело, закладывает все драгоценности семьи и на вырученные деньги в тот же вечер нанимает садовника для посадки кустов. Она не соглашается отправиться домой, хотя уже поздно, поехала за город, «горячо суетилась и мешала рабочим» до тех пор, пока все не посадили кусты и не постлали дерн, неотличимый от остальной травы. Ее труды не пропали даром: муж вернулся, сияя «торжеством одержанной победы» . Вера хочет знать все детали, мельчайшие подробности – ведь ей все это важно. Ее преданность и любовь к мужу были вознаграждены. По улице они шли, «держась за руки, и беспрестанно смеясь» . А дома, одновременно засмеявшись, они вспоминают эту историю с сиренью, и Вера говорит, что сирень теперь будет ее любимым цветком.
Муж Веры действительно любит ее, но он слабый человек, легко поддающийся отчаянию. Вере приходится нести двойную ношу ответственности за семью, искать пути преодоления трудностей, постоянно поддерживать бодрость в любимом человеке. Ей трудно, но она счастлива, и ее трудное счастье заслуживает уважения, потому что Вера его выстрадала.
У повісті розповідається про події XIII ст. серед Карпатських гір У квітучій долині, де лежить мальовниче село Тухля. Жителі його становлять дружну громаду миролюбних трудівників. На чолі громади стоїть Захар Беркут — вже старий мудрий чоловік.
Громада живе вільним, незалежним життям, але ось у долині з’являється боярин Тугар Вовк, який прагне підкорити тухольців своїй владі. Але ті не хочуть підпорюватись та стають на оборону своїх прав. Громада вирішує вигнати Тугара Вовка з Тухольщини.
На Руську землю в цей час вдираються монгольські полчища. Ось вони вже підступили до Карпат. Підступний боярин вступає в змову з монголами, щоб вони до йому підкорити волелюбну громаду. За це він обіцяє провести ворогів через гори.
Разом з боярином у монгольський табір потрапила і його донька Мирослава, яка, на відміну від батька, пройнялася глибокою повагою до тухольців та покохала молодшого сина Захара Беркута — Максима.
Під час першого бою з монголами частину юнаків було перебито, а Максима взяли у полон.
Захарові Беркуту наснився дивний сон. "Здавалось йому, немов нині їх щорічне свято Сторожа (назва великого кам’яного стовпа-вартового), і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата в вінках, молодці з музикою, всі в празничних строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі почуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі — і сам він не знає, що таке. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і він сам робить те саме. Але слова не перестають темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається — і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього".
Они небогаты, и Вере приходится прикладывать все усилия, чтобы вести домашнее хозяйство. «Она отказывала себе во всем необходимом» , создавая нужный для напряженно работающего мужа комфорт. Она должна всячески поддерживать мужа ему выдержать экзамены в Академию. Не будь ее, он «махнул бы на все рукою» , не находя в себе достаточно энергии.
Вера разделяла с ним все его проблемы и «приучилась встречать каждую неудачу с ясным, почти веселым лицом» . Она была для мужа «переписчицей, чертежницей, чтицей, репетиторшей и памятной книжкой» . Ее муж легко падает духом, раздражается, выплескивает на Веру все свои обиды. Но она находит в себе терпение не обижаться, а утешать его и находить выход из положения.
Так было с испорченным планом местности, из-за которого Николай мог провалить экзамен. Герой расстроен и растерян, но Вера энергично принимается за дело, закладывает все драгоценности семьи и на вырученные деньги в тот же вечер нанимает садовника для посадки кустов. Она не соглашается отправиться домой, хотя уже поздно, поехала за город, «горячо суетилась и мешала рабочим» до тех пор, пока все не посадили кусты и не постлали дерн, неотличимый от остальной травы. Ее труды не пропали даром: муж вернулся, сияя «торжеством одержанной победы» . Вера хочет знать все детали, мельчайшие подробности – ведь ей все это важно. Ее преданность и любовь к мужу были вознаграждены. По улице они шли, «держась за руки, и беспрестанно смеясь» . А дома, одновременно засмеявшись, они вспоминают эту историю с сиренью, и Вера говорит, что сирень теперь будет ее любимым цветком.
Муж Веры действительно любит ее, но он слабый человек, легко поддающийся отчаянию. Вере приходится нести двойную ношу ответственности за семью, искать пути преодоления трудностей, постоянно поддерживать бодрость в любимом человеке. Ей трудно, но она счастлива, и ее трудное счастье заслуживает уважения, потому что Вера его выстрадала.
У повісті розповідається про події XIII ст. серед Карпатських гір У квітучій долині, де лежить мальовниче село Тухля. Жителі його становлять дружну громаду миролюбних трудівників. На чолі громади стоїть Захар Беркут — вже старий мудрий чоловік.
Громада живе вільним, незалежним життям, але ось у долині з’являється боярин Тугар Вовк, який прагне підкорити тухольців своїй владі. Але ті не хочуть підпорюватись та стають на оборону своїх прав. Громада вирішує вигнати Тугара Вовка з Тухольщини.
На Руську землю в цей час вдираються монгольські полчища. Ось вони вже підступили до Карпат. Підступний боярин вступає в змову з монголами, щоб вони до йому підкорити волелюбну громаду. За це він обіцяє провести ворогів через гори.
Разом з боярином у монгольський табір потрапила і його донька Мирослава, яка, на відміну від батька, пройнялася глибокою повагою до тухольців та покохала молодшого сина Захара Беркута — Максима.
Під час першого бою з монголами частину юнаків було перебито, а Максима взяли у полон.
Захарові Беркуту наснився дивний сон. "Здавалось йому, немов нині їх щорічне свято Сторожа (назва великого кам’яного стовпа-вартового), і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата в вінках, молодці з музикою, всі в празничних строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі почуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі — і сам він не знає, що таке. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і він сам робить те саме. Але слова не перестають темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається — і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього".