Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.
Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.
Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.
Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.
У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.
Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.
Описание Веры, её внешности даёт всё тот же доктор Вернер, приятель Печорина. От него мы узнаём, что она является родственницей княгини Лиговской по мужу, «очень хорошенькая… среднего роста, блондинка, с правильными чертами, цвет лица чахоточный, а на правой щеке чёрная родинка».
Лицо её поразило доктора своей выразительностью. Такие лица бывают только у людей с богатым внутренним миром, они отражают наличие у них глубоких чувств и мыслей. Таким образом, уже по одному внешнему виду Веры можно сказать, что это не пустышка, а женщина привлекательная, мудрая и тонко чувствующая.
Нравственная чистота
Вера уважает своего мужа как отца и ничего не может поделать со своим чувством к Печорину. Она назначает ему тайное свидание у себя ночью в отсутствие супруга. Однако когда разразился скандал и все стали думать, что Печорин в это время посещал княжну Мери, Вера не выдерживает и во всём признаётся мужу. Лгать для неё – невыносимо.
Творчість Шарля Бодлера займає особливе місце у французькій поезії. Історія прижиттєвої і посмертної слави Бодлера найменше відповідає звичайному уявленню про долю класиків, хоча давно вже ніхто не сумнівається в тому, що Бодлер – класик, одна з “надвечних” вершин французької та європейської поезії.
Рідко чия творчість так упереджено сприймалась і так однобічно тлумачиться за життя поета і навіть в його подальшому поетичному безсмерті. Буржуазні сучасники сприйняли цього поета як якесь породження пекла, як монстра, котрий смакує найогидніше, що є в житті, як людину, одержимого болючою манією викриття і самовикриття, що ображає всі святині, всі моральні норми.
Цей вердикт був оформлений навіть юридично – в 1857 р. книзі Бодлера “Квіти зла” був винесений судовий вирок, який звинувачував поета в “злочинній образі суспільної моралі”, в аморальності, в “грубому і ображаючому сором’язливість реалізмі”. До речі, незадовго до цього паризький суд виніс аналогічний судовий вирок “Мадам Боварі” – раннього роману Флобера.
Через якесь десятиліття після того, як помер напівзлиденний, обмовлений молвою поет, у Франції і Європі запанував символізм. Декаданс став одночасно хворобою покоління і модою, і ім’я Бодлера було високо піднято на щит, стало одним з прапорів символізму. Але і нове століття по-своєму, може бути, частіше і мимоволі, спотворювало особистість і творчість Бодлера, відверто пристосовуючи їх до своїх смаків.
У поезії Бодлера ретельно відшукувалися всі можливості тлумачити його як предтечу символізму, як поета неясних, темних смислів і іносказань.
Дуже цікаво простежити, як, наприклад, в перекладах російських символістів, навіть в самих ретельних, мимоволі обволікались містичним туманом кристально ясні і чіткі думки і образи Бодлера, як цей справді класичний карбований стиль розпливався, як би сіпався містичним серпанком і позбавлявся своєї конкретності. Але й не тільки це – символістська традиція залишила нам односторонній образ Бодлера як співака виключно болючих, темних станів душі, як всесвітнього мізантропа, співака занепаду і смерті. Тепер це вже не засуджувалося; навпаки, це вважалося тепер його головною перевагою.
Объяснение:
Характеристика Веры
Портрет
Описание Веры, её внешности даёт всё тот же доктор Вернер, приятель Печорина. От него мы узнаём, что она является родственницей княгини Лиговской по мужу, «очень хорошенькая… среднего роста, блондинка, с правильными чертами, цвет лица чахоточный, а на правой щеке чёрная родинка».
Лицо её поразило доктора своей выразительностью. Такие лица бывают только у людей с богатым внутренним миром, они отражают наличие у них глубоких чувств и мыслей. Таким образом, уже по одному внешнему виду Веры можно сказать, что это не пустышка, а женщина привлекательная, мудрая и тонко чувствующая.
Нравственная чистота
Вера уважает своего мужа как отца и ничего не может поделать со своим чувством к Печорину. Она назначает ему тайное свидание у себя ночью в отсутствие супруга. Однако когда разразился скандал и все стали думать, что Печорин в это время посещал княжну Мери, Вера не выдерживает и во всём признаётся мужу. Лгать для неё – невыносимо.