Анализ эпизода "Мцыри" письменно в сжатом варианте встреча с грузинкой. По плану:
1) Место данного эпизода в сюжете.
2) Предыстория: время, отражённое в книге, герои, их характеры.
3) Крупным планом сам эпизод. Объяснить поведение героев, дать нравственную оценку.
4) Художественные приёмы, работающие в этом эпизоде.
5) Последствия данного эпизода.
6) Озаглавить эпизод.
Объяснение:
Брати: добрі, милосердні, маючи малі сили та кмітливість, рятують великого звіра; чесні, непідкупні, бережно ставляться до природи. Маленькі, але розумні та справедливі.
– «Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда»;
– «Вони охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом’якшали од навколишнього простору…»;
– «Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим до , тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках»;
– «Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось»;
– «Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней».
– «Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це». Автор не дає братам імен, а лише називає їх «підберезовиками».
Це дає нам змогу зрозуміти, що ці персонажі мають узагальнювальне значення — вони втілюють в оповіданні сили добра. Незважаючи на юний вік, вони без вагань приймають рішення врятувати Лося, хоча він в декілька разів більший за них. Це їм вдається, але захистити тварину від жорстокості іншої людини виявляється нездійсненим. Трагічний фінал повісті наштовхує на думку про те, що людина — не тільки цар природи, але й, інколи, її найбільший ворог.
“Лось” характеристика дядька Шпичака
Шпичак в оповіданні є втіленням зла. Він жорстокий та черствий, Лось потрібен йому вбитим, щоб продати його роги та м’ясо. Шпичак навіть не вагається у своєму рішенні підстрелити Лося на очах у племінників, тому що впевнений — вони будуть на його боці. Його самовпевненість зрадила йому — хлопці не захотіли мати з ним справу. У фіналі оповідання він дуже хоче, щоб Лось ожив. Але не тому, що йому шкода вбиту ним тварину або його мучає сумління. Він лише злякався відповідальності, бо якщо діти повідомлять керівництву заповідника про цю подію, у Шпичака будуть великі неприємності.
Риси характеру дядька Шпичака: жорстокий, боягузливий, схильний до безглуздих і необдуманих вчинків; по-споживацькому ставиться до природи, не дбає про її захист і збереження; убив звіра, якого хлопці щойно врятували, знаючи, що він із заповідника і скористатися здобиччю він безкарно не зможе. Дорослий, але нечесний і несправедливий, безжальний.
“Лось” цитатна характеристика дядька Шпичака
– «Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми»;
– «Мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага,— мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання»;
– «Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги»;
– «Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу»;
– «…треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався»;
– «Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля».
– «Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід».
Находясь на военной службе, Лев Николаевич Толстой мучительно думал о войне. Что такое война, нужна ли она человечеству? Эти во встали перед писателем в самом начале его литературного поприща и занимали его на протяжении жизни. Толстой бескомпромиссно осуждает войну. “Неужели тесно жить людям на этом прекрасном свете, под этим неизмеримым звездным небом?” Осенью 1853 года началась война России с Турцией, Толстому разрешено было перевестись в Севастополь. Попав в осажденный город, Толстой был потрясен героическим духом войска и населения. “Дух в войсках выше всякого описания,— писал он брату Сергею.— Во времена Древней Греции не было столько геройства”.
Под грохот орудий четвертого бастиона, окутанный пороховым дымом, Л. Н. Толстой начал писать свой первый рассказ о героической обороне города, “Севастополь в декабре месяце”, за ним последовали два других: “Севастополь в мае” и “Севастополь в августе 1855 года”.В своих рассказах о трех этапах Крымской эпопеи Толстой показал войну “не в правильном, красивом и блестящем строе, с музыкой и барабанным боем, с развевающимися знаменами и гарцующими генералами… а в настоящем ее выражении— в крови, в страдании, в смерти…”. Под его гениальным пером воскресает героическая оборона Севастополя. Взяты только три момента, выхвачены только три картины из отчаянной, неравной борьбы, почти целый год не утихавшей и не умолкавшей под Севастополем. Но как много дают эти картины! Это не только великое художественное произведение, но и правдивый исторический документ, драгоценное для историка показание участника.
Объяснение:
Толстой рассказывает о матросе с оторванной ногой, которого несут на носилках, а он остановиться, чтобы посмотреть на залп нашей батареи. “Ничего, нас тут двести человек на бастионе, дня на два еще нас хватит!” Такие ответы давали солдаты и матросы, и никто из них при этом даже не подозревал, каким надо быть мужественным, презирающим смерть человеком, чтобы так спокойно, деловито говорить о своей собственной завтрашней или послезавтрашней неизбежной гибели! Безропотно переносили страшные увечья и смерть женщины, эти достойные своих мужей подруги. Второй рассказ относится к маю 1855 года, а помечен этот рассказ уже 26 июня 1855 года.