Дени́с Ива́нович Фонви́зин (3 (14) апреля 1745, Москва — 1 (12) декабря 1792, Санкт-Петербург) — русский литератор екатерининской эпохи, создатель русской бытовой комедии. Секретарь главы русской дипломатии Н. И. Панина, статский советник. Старший брат сенатора П. И. Фонвизина.Поступил в дворянское отделение университетской гимназии (1755), где добившись успехов в изучении латыни, попал в высший латинский класс и слушал лекции И. М. Шадена по логике и нравственной философии. Награждён серебряной (1756) и двумя золотыми (1759 и 1761) [чем?] за «первенство в высших классах» и успехи в высшем немецком классе. В 1760 году Фонвизину также была присуждена золотая медаль, но награждение медалью было заменено производством в воинский чин. В 1760 году в числе лучших учеников Фонвизин и его брат Павел в сопровождении директора университета И. И. Мелиссино совершили поездку в Санкт-Петербург для представления куратору университета И. И. Шувалову, беседовал в его доме с М. В. Ломоносовым. В столице познакомился с первым руководителем русского театра Сумароковым и впервые увидел театральное представление в профессиональном театре — постановку пьесы «Генрих и Пернилл» датского писателя, основоположника датской драмы Людвига Хольберга. Познакомился с актёрами Ф. Г. Волковым и И. А. Дмитриевским. Произведён в студенты Московского университета (1761)[4]. Принят на службу в Коллегию иностранных дел переводчиком с чином поручика в конце октября 1762 года. Одновременно со службой в Коллегии (с 1763) был причислен к кабинет-министру императрицы и литератору И. П. Елагину и 3 декабря 1764 года стал одним из его секретарей.
Роман «Злочин і кара» Федора Достоєвського один із самих відомих у всьому світі. Реакція на цей твір може бути різною, як позитивною, так і негативною, проте байдужим цей роман нікого точно не залишить. Перше, що можна сказати після його прочитання, це те, що автор дуже майстерно поєднав детективний сюжет з надзвичайно глибоким реалізмом і психологізмом.
Питання, які підіймає цей роман, це одвічні образи добра і зла, а також ті поняття, які кожна людина вкладає в ці образи. Для когось це абсолютно різні категорії, між якими не може бути нічого
спільного, а для когось межа між добром і злом буває досить тонкою.
Раскольніков постає як персонаж, який не хоче просто сидіти і чекати, він обирає активність, дієвість. Проблеми накривають героя одна за одною: закинуте навчання в університеті, відсутність роботи, прохання матері про матеріальну до а також улюблена сестра, яка зради родини готова провести усе життя з ненависною людиною.
Борги та злидні оточують Раскольніков на кожному кроці: родина Мармеладова, доля Соні, що продає себе заради добробуту родини, та багатьох інших, що втратили будь-яку надію на краще життя. Увесь цей біль і розпач
приводить Раскольнікова до думки, що один злочинний вчинок можна пробачити, якщо він коштуватиме сотні добрих справ. Саме такі ідеї штовхають його на вбивство лихварки.
Думки та дії виявилися нетотожні: реальній вчинок – вбивство – змінив усе. Гроші уже не здаються такими необхідними, але головне, що герой стратив і те, що мав раніше – самоповагу, спокій, розуміння самого себе. Проти Раскольнікова не висунуто обвинувачень, кроте його самокатування гірші за в’язницю, врешті-решт змушує його здатися.
Роман змушує задуматися над пріоритетами у житті, вічними цінностями, моральними принципами та межею між дозволеним та недозволеним, яку кожна людина визначає для себе сама.
Дени́с Ива́нович Фонви́зин (3 (14) апреля 1745, Москва — 1 (12) декабря 1792, Санкт-Петербург) — русский литератор екатерининской эпохи, создатель русской бытовой комедии. Секретарь главы русской дипломатии Н. И. Панина, статский советник. Старший брат сенатора П. И. Фонвизина.Поступил в дворянское отделение университетской гимназии (1755), где добившись успехов в изучении латыни, попал в высший латинский класс и слушал лекции И. М. Шадена по логике и нравственной философии. Награждён серебряной (1756) и двумя золотыми (1759 и 1761) [чем?] за «первенство в высших классах» и успехи в высшем немецком классе. В 1760 году Фонвизину также была присуждена золотая медаль, но награждение медалью было заменено производством в воинский чин. В 1760 году в числе лучших учеников Фонвизин и его брат Павел в сопровождении директора университета И. И. Мелиссино совершили поездку в Санкт-Петербург для представления куратору университета И. И. Шувалову, беседовал в его доме с М. В. Ломоносовым. В столице познакомился с первым руководителем русского театра Сумароковым и впервые увидел театральное представление в профессиональном театре — постановку пьесы «Генрих и Пернилл» датского писателя, основоположника датской драмы Людвига Хольберга. Познакомился с актёрами Ф. Г. Волковым и И. А. Дмитриевским. Произведён в студенты Московского университета (1761)[4]. Принят на службу в Коллегию иностранных дел переводчиком с чином поручика в конце октября 1762 года. Одновременно со службой в Коллегии (с 1763) был причислен к кабинет-министру императрицы и литератору И. П. Елагину и 3 декабря 1764 года стал одним из его секретарей.
Роман «Злочин і кара» Федора Достоєвського один із самих відомих у всьому світі. Реакція на цей твір може бути різною, як позитивною, так і негативною, проте байдужим цей роман нікого точно не залишить. Перше, що можна сказати після його прочитання, це те, що автор дуже майстерно поєднав детективний сюжет з надзвичайно глибоким реалізмом і психологізмом.
Питання, які підіймає цей роман, це одвічні образи добра і зла, а також ті поняття, які кожна людина вкладає в ці образи. Для когось це абсолютно різні категорії, між якими не може бути нічого
спільного, а для когось межа між добром і злом буває досить тонкою.
Раскольніков постає як персонаж, який не хоче просто сидіти і чекати, він обирає активність, дієвість. Проблеми накривають героя одна за одною: закинуте навчання в університеті, відсутність роботи, прохання матері про матеріальну до а також улюблена сестра, яка зради родини готова провести усе життя з ненависною людиною.
Борги та злидні оточують Раскольніков на кожному кроці: родина Мармеладова, доля Соні, що продає себе заради добробуту родини, та багатьох інших, що втратили будь-яку надію на краще життя. Увесь цей біль і розпач
приводить Раскольнікова до думки, що один злочинний вчинок можна пробачити, якщо він коштуватиме сотні добрих справ. Саме такі ідеї штовхають його на вбивство лихварки.
Думки та дії виявилися нетотожні: реальній вчинок – вбивство – змінив усе. Гроші уже не здаються такими необхідними, але головне, що герой стратив і те, що мав раніше – самоповагу, спокій, розуміння самого себе. Проти Раскольнікова не висунуто обвинувачень, кроте його самокатування гірші за в’язницю, врешті-решт змушує його здатися.
Роман змушує задуматися над пріоритетами у житті, вічними цінностями, моральними принципами та межею між дозволеним та недозволеним, яку кожна людина визначає для себе сама.
https://ukrtvory.ru/mo%D1%97-rozdumi-nad-romanom-zlochin-i-kara.html