А.П.Платонов «Никита»
Задание 1 . Прочитайте рассказ «Никита» и ответьте на во Что на обед ел Никита?
2.Кому в рассказе принадлежит фраза «На небе солнце светит, кругом в полях людно, ты не бойся, ты живи смирно один...»?
3. Кто, по мнению Никиты, жил на дне колодца?
4.Кто жил в двух земляных норах?
5.Кому в рассказе принадлежит фраза: «Не вылезай, не надо, живи лучше там»?
6. Какой эпитет употребляет автор при описании бани в рассказе?
7. Кому в рассказе принадлежит описание: «Никита увидел, как постепенно в круглом его личике являлось человеческое выражение, и вот уже стали видны маленькие глаза, нос и открытый влажный рот, пахнущий живым дыханием»?
8. Что, по мнению Никиты, должен был поесть пень в городе?
9.Кого Никита увидел, когда выпрямил свой первый гвоздь?
10. Во что, по мнению Никиты, превратился умерший дедушка?
ответ:Можно поставить во шире: а зачем вообще нужно искусство? Это вечный во а поскольку на вечные во не существует окончательных ответов, их правомерно ставить вновь и вновь, с тем, чтобы разные ответы дали возможность осветить разные грани бесконечно многогранного явления. Это эссе – робкая попытка внести свою маленькую лепту в это движение.
Искусство (а художественная литература – один из его видов) многообразно и многофункционально. Будет правильно сказать, что любой вид искусства имеет двойное предназначение: утилитарное и эстетическое. Утилитарное призвано удовлетворять потребности человека, которые не входят в число эстетических. Ну, а эстетическое предназначение искусства, по определению, удовлетворяет духовную потребность в гармонии, в красоте, которая, если верить великому писателю, должна рано или поздно этот заплутавший, непутевый и грешный мир…
Однако восприятие любого искусства зиждется на специфическом свойстве человеческой психики: на его к воображению. Скажем несколько слов об этом первостепенно важном факторе, без которого любое искусство было бы мертво.
Объяснение:
Відповідь:
Моє враження від новели Рея Бредбері "Посмішка"
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її "хазяїв". Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину "Мона Ліза", яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. "У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи." Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати... Сім'я зустріла його хропінням та стусанами с У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: "Посмішка, чудова посмішка..."
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний... Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч... Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського "Краса врятує світ". Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!
Пояснення: