8. Через какие испытания проходит Маргарита? 9. Последняя встреча Маргариты с Фаустом в темнице перед ее казнью. Раскаивается ли Фауст в содеянном? 10. Какая основная идея данной трагедии? Какие темы поднимает Гете в этой трагедии
Широкий двор был весь покрыт сияющим, белым мягким снегом. Синели в нем глубокие человечьи и частые собачьи следы. Воздух, морозный и тонкий, защипал в носу, иголочками уколол щеки. Каретник, сараи и скотные дворы стояли приземистые, покрытые белыми шапками, будто вросли в снег. Как стеклянные, бежали следы полозьев от дома через весь двор. Никита сбежал с крыльца по хрустящим ступенькам. Внизу стояла новенькая сосновая скамейка с мочальной витой веревкой. Никита осмотрел — сделана прочно, попробовал — скользит хорошо, взвалил скамейку на плечо, захватил лопатку, думая, что понадобится, и побежал по дороге вдоль сада, к плотине. Там стояли огромные, чуть не до неба, широкие ветлы, покрытые инеем, — каждая веточка была точно из снега. Никита повернул направо, к речке, и старался идти по дороге, по чужим следам... На крутых берегах реки Чагры намело за эти дни большие пушистые сугробы. В иных местах они свешивались мысами над речкой. Только стань на такой мыс — и он ухнет, сядет, и гора снега покатится вниз в облаке снежной пыли. Направо речка вилась синеватой тенью между белых и пушистых полей. Налево, над самой кручей, чернели избы, торчали журавли деревни Со-сновки. Синие высокие дымки поднимались над крышами и таяли. На снежном обрыве, где желтели пятна и полосы от золы, которую сегодня выгребли из печек, двигались маленькие фигурки. Это были Никитины приятели — мальчишки с «нашего конца» деревни. А дальше, где речка загибалась, едва виднелись другие мальчишки, «кон-чанские», очень опасные. Никита бросил лопату, опустил скамейку на снег, сел на нее верхом, крепко взялся за веревку, оттолкнулся ногами раза два, и скамейка сама пошла с горы. Ветер засвистал в ушах, поднялась с двух сторон снежная пыль. Вниз, все вниз, как стрела. И вдруг там, где снег обрывался над кручей, скамейка пронеслась по воздуху и скользнула на лед. Пошла тише, тише и стала. Никита засмеялся, слез со скамейки и потащил ее в гору, увязая по колено. Когда же он взобрался на берег, то невдалеке, на снежном поле, увидел черную, выше человеческого роста, как показалось, фигуру Аркадия Ивановича. Никита схватил лопату, бросился на скамейку, слетел вниз и побежал по льду к тому месту, где сугробы нависали мысом над речкой. Взобравшись под самый мыс, Никита начал копать пещеру. Работа была легкая — снег так и резался лопатой. Вырыв пещерку, Никита влез в нее, втащил скамейку и изнутри стал закладываться комьями. Когда стенка была заложена, в пещерке разлился голубой полусвет, — было уютно и приятно. Никита сидел и думал, что ни у кого из мальчишек нет такой чудесной скамейки... — Никита! Куда ты провалился? — услышал он голос Аркадия Ивановича. Никита... посмотрел в шель между комьями. Внизу, на льду, стоял, задрав голову, Аркадий Иванович. — Где ты, разбойник? Аркадий Иванович поправил очки и полез к пещерке, но сейчас же увяз по пояс; — Вылезай, все равно я тебя оттуда вытащу. Никита молчал. Аркадий Иванович попробовал лезть выше, но опять увяз, сунул руки в карманы и сказал: — Не хочешь, не надо. Оставайся. Дело в том, что мама получила письмо из Самары... Впрочем, прощай, я ухожу... — Какое письмо? — спросил Никита. — Ага! Значит, ты все-таки здесь. — Скажите, от кого письмо? — Письмо насчет приезда одних людей на праздники. Сверху сейчас же полетели комья снега. Из пещерки высунулась голова Никиты. Аркадий Иванович весело засмеялся.
24 травня виповнюється 100 років від дня народження видатного українського живописця Георгія Степановича Меліхова.
Для більшості українців його ім’я невід’ємне від величного полотна “Молодий Т.Г.Шевченко в майстерні К.П. Брюллова”(1947). Твір, завоювавши право бути кращим в українській Шевченкіані, став класикою національного образотворчого мистецтва.
Автор картини належав до тієї генерації митців, шлях якої розпочався в 30-ті роки минулого століття - період, коли тиск влади на мистецтво набував своєї найбільшої гостроти, а протистояння художників цьому тиску - найбільшої драматичності. Теми і жанри, а також формальні рішення в проголошеному в 1934 році єдиному для всієї культури творчому методі соціалістичного реалізму були суворо регламентовані. Відстоюючи власну свободу творчості, митці змушені були йти на певні компроміси.
Однак, мистецтво Г.С. Меліхова стало підтвердженням того, що художник в певній мірі може долати тиск ідеології, залишаючись вірним собі, без фальші і патетики розповідати про події минулого, про свою епоху, зображувати людське життя та своїх сучасників.
Шляхи художника од самого початку вели його до реалістичного мистецтва, принципи якого він сповідував все життя. Першим педагогом Меліхова був колишній вихованець Петербурзької академії художеств, професор Харківського художнього інституту М.С. Федоров, вишкіл якого він з вдячністю згадував через довгі роки. З учителями йому таланило й надалі. В 1935 році Меліхов став студентом Київського художнього інституту, де навчався у таких славетних майстрів і педагогів, як Ф.Г.Кричевський, П.Г. Волокидін, К.Ф. Єлева, М.А.Шаронов, С.О.Григор’єв.
Закінчення інститутського навчання збіглося з початком Другої Світової війни.
Художник пройшов крізь її полум’я солдатом. Його рисунки, в яких закарбовані воєнні будні, зараз, більш ніж через 60 років, видаються безцінними документами епохи.
Дійсність 1950-х років не давала художникові тем, що могли його надихнути на написання великих полотен. Змушений віддавати данину офіційним замовленням, він вдавався до зображення історичних подій і образів, вирішуючи які уникав поверхового пафосу.
Віддаючи пріоритет тематичній картині, Меліхов працював в усіх живописних жанрах. Він збагатив український живопис неперевершеними натюрмортами.
Меліхов не оминув і пейзажний живопис. Особливо його привертали ті мотиви, в яких природа поставала в своїй одвічній красі. Він писав Вінничину, Карпати, Венецію, Вірменію, Крим, його старовину та морське узбережжя, Канів, Полтавщину, Чернігівщину.
В доробку майстра велике місце належало портрету. Над ним він працював впродовж всього життя, створивши цілу галерею образів своїх сучасників.
Творчий доробок Г.С.Меліхова належить до найяскравіших сторінок українського мистецтва середини і другої половини 20 століття.
Наслідуючи художні традиції реалістичного мистецтва попередніх епох,
він невтомно продовжував духовну роботу і творчі пошуки, характерні для мистецтва непідвладного швидкоплинності часу.
Объяснение:
24 травня виповнюється 100 років від дня народження видатного українського живописця Георгія Степановича Меліхова.
Для більшості українців його ім’я невід’ємне від величного полотна “Молодий Т.Г.Шевченко в майстерні К.П. Брюллова”(1947). Твір, завоювавши право бути кращим в українській Шевченкіані, став класикою національного образотворчого мистецтва.
Автор картини належав до тієї генерації митців, шлях якої розпочався в 30-ті роки минулого століття - період, коли тиск влади на мистецтво набував своєї найбільшої гостроти, а протистояння художників цьому тиску - найбільшої драматичності. Теми і жанри, а також формальні рішення в проголошеному в 1934 році єдиному для всієї культури творчому методі соціалістичного реалізму були суворо регламентовані. Відстоюючи власну свободу творчості, митці змушені були йти на певні компроміси.
Однак, мистецтво Г.С. Меліхова стало підтвердженням того, що художник в певній мірі може долати тиск ідеології, залишаючись вірним собі, без фальші і патетики розповідати про події минулого, про свою епоху, зображувати людське життя та своїх сучасників.
Шляхи художника од самого початку вели його до реалістичного мистецтва, принципи якого він сповідував все життя. Першим педагогом Меліхова був колишній вихованець Петербурзької академії художеств, професор Харківського художнього інституту М.С. Федоров, вишкіл якого він з вдячністю згадував через довгі роки. З учителями йому таланило й надалі. В 1935 році Меліхов став студентом Київського художнього інституту, де навчався у таких славетних майстрів і педагогів, як Ф.Г.Кричевський, П.Г. Волокидін, К.Ф. Єлева, М.А.Шаронов, С.О.Григор’єв.
Закінчення інститутського навчання збіглося з початком Другої Світової війни.
Художник пройшов крізь її полум’я солдатом. Його рисунки, в яких закарбовані воєнні будні, зараз, більш ніж через 60 років, видаються безцінними документами епохи.
Дійсність 1950-х років не давала художникові тем, що могли його надихнути на написання великих полотен. Змушений віддавати данину офіційним замовленням, він вдавався до зображення історичних подій і образів, вирішуючи які уникав поверхового пафосу.
Віддаючи пріоритет тематичній картині, Меліхов працював в усіх живописних жанрах. Він збагатив український живопис неперевершеними натюрмортами.
Меліхов не оминув і пейзажний живопис. Особливо його привертали ті мотиви, в яких природа поставала в своїй одвічній красі. Він писав Вінничину, Карпати, Венецію, Вірменію, Крим, його старовину та морське узбережжя, Канів, Полтавщину, Чернігівщину.
В доробку майстра велике місце належало портрету. Над ним він працював впродовж всього життя, створивши цілу галерею образів своїх сучасників.
Творчий доробок Г.С.Меліхова належить до найяскравіших сторінок українського мистецтва середини і другої половини 20 століття.
Наслідуючи художні традиції реалістичного мистецтва попередніх епох,
він невтомно продовжував духовну роботу і творчі пошуки, характерні для мистецтва непідвладного швидкоплинності часу.