...Степан ніколи не б'є його, хіба ненароком у гурті зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Ніколи не посилає на важку роботу, якщо є кого іншого послати.
Шептало старанно, щоб не виказати засмучення Степановим рішенням, жував скошену вранці траву… "Я на базар завтра не поїду, та й не переробився вдень, обурини возив…. міркував Шептало, і в кінських очах поволі випогоджувалось. Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала.
… А може, конюх боїться, що ніхто з коней, окрім нього, не встигне до ночі порізати зелень і свині лишаться завтра голодні?
"Мало вас сьогодні ганяли,— злісно подумав білий кінь, відходячи вбік. — І як цей Степан терпить? Я навів би порядок. Водопій — то водопій, нічого витанцьовувати, ніби в цирку".
Страх провалюється все глибше,… ненависть розвіюється, і Шептало поглядає на конюха поблажливо: він не мститиметься Степанові за ті випадкові удари, без цього не можна, без цього ніякого порядку не було б серед коней. Солодке почуття прощення й солідарності з конюхом охоплює Шептала. Він піднімає голову і ласкаво, заклично ірже.
Протягом усього життя в конюшні обманював себе: він уже давно не був білим конем. Він був бруднувато-сірим,…тільки тепер, викупавшись ..знову став сліпучо-білим красенем … Тепер зрозуміло, чому Степан насмілився хльоскати його батогом.
"Степан справді буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не трапляється, та ще при такій службі. Скільки нас на одні плечі! А хіба ці гніді, сірі, перисті, вороні, сиві розуміють?" Шепталові раптом закортіло почути Степанів голос, ласкаво ткнутися мордою в його замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить.
… тепер, серед пустинного темного лугу, ця довірливість була бажана й приємна. Вона єднала його із селом, із Степаном, як і недогнуздок, що час від часу потеленькував.
Шепталові подумалося, що весь сьогоднішній вечір … він відчував владну Степанову руку. Так застоялий жеребець змагається з вітром у прудкім бігу по колу, напнувши довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки.
…краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким. Сьогоднішнє перешумить. Хай завтра у привід відправить чи до міста, а згодом вони з конюхом порозуміються…. Шептало ступив кілька кроків, гепнувсь у грязюку … Коли звівся на ноги, вже не був білим конем;
Степан спав… Білий кінь, скільки зміг, просунув голову між двох жердин загорожі та й собі задрімав, стомлений нерозумною блуканиною...
В своих произведениях Андрей Платонов всегда стремился к правдивому изображению жизни. Но жизнь, как известно, несовершенна, поэтому картины и образы его произведений, отражая действительность, заставляют тревожно биться наши сердца. Они побуждают задуматься над необходимостью как-то изменить, улучшить этот несовершенный мир. По мнению писателя, преобразить мир могут люди, обладающие красотой и величием души любить и сохранять доброе отношение к людям, даже сталкиваясь с их жестокостью и черствостью. Таким необыкновенным человеком предстает перед нами герой рассказа «Юшка».
Юшка — бедный юродивый, страдающий от чахотки. Маленького роста, худой, со сморщенным лицом и глазами, как у слепца, в которых всегда стоит влага, «как неостывающие слезы». Ему всего сорок лет, но окружающим он кажется глубоким старцем. Неизлечимая болезнь состарила его раньше времени. Черствые, бездушные и жестокие люди окружают его: дети смеются над ним, а взрослые, когда у них случается неприятность, срывают на нем свою злобу. Они безжалостно издеваются над больным человеком, бьют его, унижают. Ругая за непослушание, взрослые пугают детей тем, что они, когда вырастут, станут похожими на Юшку: «Будешь ходить летом босой, а зимой в худых валенках, и все тебя будут мучить, и чаю с сахаром не будешь пить, а одну воду!»
Читая этот рассказ, мы постоянно сталкиваемся с несправедливостью, которая обрушивается на бедного юродивого. Но Юшка никогда не отвечал злостью своим обидчикам. Даже когда хозяйская дочь Даша находила его избитого, лежащего без сознания в пыли на дороге, с кровью на щеке или разорванным ухом, он утверждал, что народ его любит. «Он меня без понятия любит, — говорил несчастный. — Сердце в людях бывает слепое». А у самого Юшки сердце было «зрячим». Он был наделен редким даром — даром любви. И любовь эта была святая и чистая. Свою чистую любовь Юшка переносил и на людей, прощал им нанесенные обиды и оскорбления, искренне считая эти издевательства извращенной формой любви к нему. Наивный старик убежден в том, что если он по закону родился, то «всему свету нужен...» и без него «тоже, значит, нельзя». За эти свои убеждения он и умирает. Услышав от прохожего, что его существование никчемно и ненужно, Юшка «осерчал в ответ», возмутился и получил за это смертельный удар. Но после его смерти оказывается, что он все же был прав в своих убеждениях — он действительно был нужен людям, чтобы сердца их отводить от злобы и ярости, от ожесточения жизнью.
З конюхом у нього особливі стосунки.
...Степан ніколи не б'є його, хіба ненароком у гурті зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Ніколи не посилає на важку роботу, якщо є кого іншого послати.
Шептало старанно, щоб не виказати засмучення Степановим рішенням, жував скошену вранці траву… "Я на базар завтра не поїду, та й не переробився вдень, обурини возив…. міркував Шептало, і в кінських очах поволі випогоджувалось. Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала.
… А може, конюх боїться, що ніхто з коней, окрім нього, не встигне до ночі порізати зелень і свині лишаться завтра голодні?
"Мало вас сьогодні ганяли,— злісно подумав білий кінь, відходячи вбік. — І як цей Степан терпить? Я навів би порядок. Водопій — то водопій, нічого витанцьовувати, ніби в цирку".
Страх провалюється все глибше,… ненависть розвіюється, і Шептало поглядає на конюха поблажливо: він не мститиметься Степанові за ті випадкові удари, без цього не можна, без цього ніякого порядку не було б серед коней. Солодке почуття прощення й солідарності з конюхом охоплює Шептала. Він піднімає голову і ласкаво, заклично ірже.
Протягом усього життя в конюшні обманював себе: він уже давно не був білим конем. Він був бруднувато-сірим,…тільки тепер, викупавшись ..знову став сліпучо-білим красенем … Тепер зрозуміло, чому Степан насмілився хльоскати його батогом.
"Степан справді буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не трапляється, та ще при такій службі. Скільки нас на одні плечі! А хіба ці гніді, сірі, перисті, вороні, сиві розуміють?" Шепталові раптом закортіло почути Степанів голос, ласкаво ткнутися мордою в його замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить.
… тепер, серед пустинного темного лугу, ця довірливість була бажана й приємна. Вона єднала його із селом, із Степаном, як і недогнуздок, що час від часу потеленькував.
Шепталові подумалося, що весь сьогоднішній вечір … він відчував владну Степанову руку. Так застоялий жеребець змагається з вітром у прудкім бігу по колу, напнувши довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки.
…краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким. Сьогоднішнє перешумить. Хай завтра у привід відправить чи до міста, а згодом вони з конюхом порозуміються…. Шептало ступив кілька кроків, гепнувсь у грязюку … Коли звівся на ноги, вже не був білим конем;
Степан спав… Білий кінь, скільки зміг, просунув голову між двох жердин загорожі та й собі задрімав, стомлений нерозумною блуканиною...
Объяснение:
В своих произведениях Андрей Платонов всегда стремился к правдивому изображению жизни. Но жизнь, как известно, несовершенна, поэтому картины и образы его произведений, отражая действительность, заставляют тревожно биться наши сердца. Они побуждают задуматься над необходимостью как-то изменить, улучшить этот несовершенный мир. По мнению писателя, преобразить мир могут люди, обладающие красотой и величием души любить и сохранять доброе отношение к людям, даже сталкиваясь с их жестокостью и черствостью. Таким необыкновенным человеком предстает перед нами герой рассказа «Юшка».
Юшка — бедный юродивый, страдающий от чахотки. Маленького роста, худой, со сморщенным лицом и глазами, как у слепца, в которых всегда стоит влага, «как неостывающие слезы». Ему всего сорок лет, но окружающим он кажется глубоким старцем. Неизлечимая болезнь состарила его раньше времени. Черствые, бездушные и жестокие люди окружают его: дети смеются над ним, а взрослые, когда у них случается неприятность, срывают на нем свою злобу. Они безжалостно издеваются над больным человеком, бьют его, унижают. Ругая за непослушание, взрослые пугают детей тем, что они, когда вырастут, станут похожими на Юшку: «Будешь ходить летом босой, а зимой в худых валенках, и все тебя будут мучить, и чаю с сахаром не будешь пить, а одну воду!»
Читая этот рассказ, мы постоянно сталкиваемся с несправедливостью, которая обрушивается на бедного юродивого. Но Юшка никогда не отвечал злостью своим обидчикам. Даже когда хозяйская дочь Даша находила его избитого, лежащего без сознания в пыли на дороге, с кровью на щеке или разорванным ухом, он утверждал, что народ его любит. «Он меня без понятия любит, — говорил несчастный. — Сердце в людях бывает слепое». А у самого Юшки сердце было «зрячим». Он был наделен редким даром — даром любви. И любовь эта была святая и чистая. Свою чистую любовь Юшка переносил и на людей, прощал им нанесенные обиды и оскорбления, искренне считая эти издевательства извращенной формой любви к нему. Наивный старик убежден в том, что если он по закону родился, то «всему свету нужен...» и без него «тоже, значит, нельзя». За эти свои убеждения он и умирает. Услышав от прохожего, что его существование никчемно и ненужно, Юшка «осерчал в ответ», возмутился и получил за это смертельный удар. Но после его смерти оказывается, что он все же был прав в своих убеждениях — он действительно был нужен людям, чтобы сердца их отводить от злобы и ярости, от ожесточения жизнью.