Роман Пушкина «Дубровский» это история о чести, дружбе и ненависти, благородстве и подлости, и, конечно же, о любви. Автор довольно обстоятельно вводит нас в эту историю. Чтобы полнее раскрыть характеры главных героев, Пушкин сначала рассказывает о дружбе двух соседей - Троекурова, отца Маши, и Дубровского, отца Владимира. О схожести их судеб — оба женились по любви, рано овдовели, остались с детьми на руках. А затем — о ссоре двух друзей, которая сломала несколько судеб.
Конфликт соседей приводит к тому, что Троекуров решает завладеть поместьем бывшего друга, что приводит к его тяжелой болезни, а в последствии и к смерти. Владимир Дубровский, еще недавно бывший кадетом в Петербурге и ведший жизнь праздного повесы, остается без отца и без поместья. Дубровский решается отомстить Троекурову за смерть отца, сжигает поместье и исчезает.
Маша, мечтательная молодая особа семнадцати лет, любительница французских романов, жаждет пылкой и страстной любви, описанной в так любимых ею книгах. Никогда не имевшая особо доверительных отношений с отцом, в силу достаточно непоследовательного характера Троекурова (то он потакает любым прихотям дочери, а то ведет себя с ней властно и жестко), Маша сближается с учителем, французом Дефоржем. Несмотря на то, что по началу он не вызывал у нее никакого интереса, ведь «Учитель был для нее род слуги или мастерового, — говорит автор, — а слуга или мастеровой не казался ей мужчиною», после случая с медведем Маша стала смотреть на него совсем по-другому. Девушка увидела в нем героя любимых романов — смелого, сильного, героя.Молодые люди все больше сближаются, Дефорж назначает Маше встречу в саду, на которой признается ей, что на самом деле он — Дубровский. Владимир говорит Марье Кириллне что он должен уехать, обещает хранить ей верность и заставляет ее пообещать, что в случае беды она обратится к нему за
Некоторое время спустя из дальней поездки возвращается князь Верейский, владелец соседнего имения. Верейский и Троекуров наносят друг другу визиты, а некоторое время спустя князь сватает Машу. Брак с ним пугал Машу, всеми силами она старалась избежать его, но ни отец, ни князь не вняли ее мольбам. Героиня вынуждена обратиться за к Дубровскому, но по стечению обстоятельств Владимир слишком поздно приходит к Маше на Когда Дубровский во главе своей лесной банды пытается отпустить новоиспеченную невесту, Маша с горечью отвечает, что теперь не может покинуть ненавистного ей мужчину, ведь она поклялась перед Богом быть его женой и не может нарушить эту клятву.
Финал романа оставляет после себя очень двоякое чувство и ощущение недосказанности. С одной стороны, жаль героев, жизнь которых из-за глупой ссоры на псарне пошла наперекосяк. С другой же стороны, есть некое чувство гордости за героев, которые верны своим принципам, понятиям о чести и решительно принимают свою судьбу. А сам автор оставил для читателей простор для фантазий на тему того, помирились ли герои в итоге.
Історія нашої рідної землі має багато славетних сторінок, адже Україна колись була уособленням волі. Ще у ХІХ столітті люди українці пам’ятали, що їх предками були козаки, люди, які не визнавали жодної влади, що намагалися нав’язати їм силою. Вони самі обирали собі отаманів і гетьманів, самі вирішували, хто був достойний цього звання. Слава про козацькі походи розійшлася далеко за межі країни. Великий Кобзар українського народу Т. Шевченко не міг спокійно гати за тим, як його земляки гнулися у панському ярмі. Своєю поемою «Іван Підкова» він намагався збудити свідомість українців і звернути увагу на ті часи, коли «В Україні запорожці вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю». У своїй поемі Т. Шевченко не дуже дотримується історичної правди, бо відомостей про участь Івана Підкови у козацьких морських походах майже не збереглося. А сам Іван, хоча й був деякий час ватажком запорізьких козаків, але потім перебрався до Молдавії і очолив визвольну боротьбу молдавського народу проти місцевих феодалів і турецько-татарських загарбників. Але для Т. Шевченка більш важливим було відтворення в образі славетного отамана найкращих рис українського козацтва, а його реальне існування та ім’я були не такими важливими. Козаки, які відправлялися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися і з морською стихією, і з турками. Завзяття і мужності їм додавало те, що поруч з ними був їхній отаман, обраний козацькою спільнотою. Цій людині вони повністю довіряли, довіряли навіть своє життя. Їм не важливо було, куди вибиратися, адже їх отаман Іван Підкова «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, змінювали свій маршрут і погоджувалися, коли отаман, наприклад, вирішив відправитися у Цар-град, а не до Синопу. Іван Підкова користувався серед своїх побратимів непохитним авторитетом і для того, щоб віддати наказ, йому достатньо було підняти над головою шапку. Після цього усі човни зупинялися і козаки уважно вислухували свого «батька отамана». Саме такі отамани потрібні нашому народові й сьогодні. Нам потрібні досвідчені, мудрі, спокійні лідери, які б вели нас до певної мети, а ми б довірливо йшли за ними і знали, що ватажки не помиляться і не зрадять. Але, на жаль, деякі українці забувають про ті славні давні часи, коли наші предки були господарями на своїй землі, тому, мабуть і не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Т. Шевченко прагнув збудити національну свідомість і спонукати людей знайти тих, хто зможе стати справжнім народним лідером.
Конфликт соседей приводит к тому, что Троекуров решает завладеть поместьем бывшего друга, что приводит к его тяжелой болезни, а в последствии и к смерти. Владимир Дубровский, еще недавно бывший кадетом в Петербурге и ведший жизнь праздного повесы, остается без отца и без поместья. Дубровский решается отомстить Троекурову за смерть отца, сжигает поместье и исчезает.
Маша, мечтательная молодая особа семнадцати лет, любительница французских романов, жаждет пылкой и страстной любви, описанной в так любимых ею книгах. Никогда не имевшая особо доверительных отношений с отцом, в силу достаточно непоследовательного характера Троекурова (то он потакает любым прихотям дочери, а то ведет себя с ней властно и жестко), Маша сближается с учителем, французом Дефоржем. Несмотря на то, что по началу он не вызывал у нее никакого интереса, ведь «Учитель был для нее род слуги или мастерового, — говорит автор, — а слуга или мастеровой не казался ей мужчиною», после случая с медведем Маша стала смотреть на него совсем по-другому. Девушка увидела в нем героя любимых романов — смелого, сильного, героя.Молодые люди все больше сближаются, Дефорж назначает Маше встречу в саду, на которой признается ей, что на самом деле он — Дубровский. Владимир говорит Марье Кириллне что он должен уехать, обещает хранить ей верность и заставляет ее пообещать, что в случае беды она обратится к нему за
Некоторое время спустя из дальней поездки возвращается князь Верейский, владелец соседнего имения. Верейский и Троекуров наносят друг другу визиты, а некоторое время спустя князь сватает Машу. Брак с ним пугал Машу, всеми силами она старалась избежать его, но ни отец, ни князь не вняли ее мольбам. Героиня вынуждена обратиться за к Дубровскому, но по стечению обстоятельств Владимир слишком поздно приходит к Маше на Когда Дубровский во главе своей лесной банды пытается отпустить новоиспеченную невесту, Маша с горечью отвечает, что теперь не может покинуть ненавистного ей мужчину, ведь она поклялась перед Богом быть его женой и не может нарушить эту клятву.
Финал романа оставляет после себя очень двоякое чувство и ощущение недосказанности. С одной стороны, жаль героев, жизнь которых из-за глупой ссоры на псарне пошла наперекосяк. С другой же стороны, есть некое чувство гордости за героев, которые верны своим принципам, понятиям о чести и решительно принимают свою судьбу. А сам автор оставил для читателей простор для фантазий на тему того, помирились ли герои в итоге.
Великий Кобзар українського народу Т. Шевченко не міг спокійно гати за тим, як його земляки гнулися у панському ярмі. Своєю поемою «Іван Підкова» він намагався збудити свідомість українців і звернути увагу на ті часи, коли
«В Україні запорожці вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю».
У своїй поемі Т. Шевченко не дуже дотримується історичної правди, бо відомостей про участь Івана Підкови у козацьких морських походах майже не збереглося. А сам Іван, хоча й був деякий час ватажком запорізьких козаків, але потім перебрався до Молдавії і очолив визвольну боротьбу молдавського народу проти місцевих феодалів і турецько-татарських загарбників. Але для Т. Шевченка більш важливим було відтворення в образі славетного отамана найкращих рис українського козацтва, а його реальне існування та ім’я були не такими важливими.
Козаки, які відправлялися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися і з морською стихією, і з турками. Завзяття і мужності їм додавало те, що поруч з ними був їхній отаман, обраний козацькою спільнотою. Цій людині вони повністю довіряли, довіряли навіть своє життя. Їм не важливо було, куди вибиратися, адже їх отаман Іван Підкова «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, змінювали свій маршрут і погоджувалися, коли отаман, наприклад, вирішив відправитися у Цар-град, а не до Синопу. Іван Підкова користувався серед своїх побратимів непохитним авторитетом і для того, щоб віддати наказ, йому достатньо було підняти над головою шапку. Після цього усі човни зупинялися і козаки уважно вислухували свого «батька отамана».
Саме такі отамани потрібні нашому народові й сьогодні. Нам потрібні досвідчені, мудрі, спокійні лідери, які б вели нас до певної мети, а ми б довірливо йшли за ними і знали, що ватажки не помиляться і не зрадять. Але, на жаль, деякі українці забувають про ті славні давні часи, коли наші предки були господарями на своїй землі, тому, мабуть і не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Т. Шевченко прагнув збудити національну свідомість і спонукати людей знайти тих, хто зможе стати справжнім народним лідером.