В начале ХХ в. украинский народ не имел своего государства. Его земли общей площадью 700 тыс. КВ2 было переделена между Россией и Австро-Венгрией. Всего на украинских землях проживало 48 млн человек, частности 33 млн украинским.
Украинские земли, входившие в состав России, были объединены в три регионы - генерал-губернаторства по 3 губернии * в каждом: Малороссийская (Черниговская, Полтавская и Харьковская губернии), Киевская (Волынская, Подольская и Киевская губернии) и Новороссия (Екатеринославская, Таврическая и Херсонская губернии). Каждая губерния делилась на 10-12 уездов *, а те в свою очередь, на волости * с несколькими деревнями в каждой.
Губернскими и уездными центрами были города, волостными - городка. Губерниями управляли губернаторы, которых назначал царь из среды высших военных и известных дворян. Уезды возглавляли капитаны-исправники, которых избирали из своей среды дворяне уезда. Во главе волости стоял избран волостным сходом старшина. Ему подчинялись сельские старосты, которых избирали сельские общины. Кроме этих органов исполнительной власти, в губерниях и уездах создавались избирательные самоуправляющиеся учреждения - земские собрания (распорядительные органы) и земские управы (исполнительные органы). Впрочем, их функции были ограничены вопросами строительства и содержание местных дорог, развития земледелия, промышленности, торговли, предоставления населению медицинских услуг, образования, связи, противопожарной защиты и т.д. Деятельность земств контролировалась губернаторами и министерством внутренних дел.
В состав Австро-Венгрии входили три исторические украинские регионы: Восточная Галиция, Северная Буковина и Закарпатье. Восточная Галиция с административным центром во Львове передилялася на 50 уездов, Северная Буковина с центром в Черновцах - на 10 уездов, Закарпатье с центром Ужгород - на 4 комитата.
Міщани – мешканці укр. міст і містечок доби середньовіччя та Нового часу, які із масовим набуттям прав у сфері самоврядування виділилися в окремий соціальний стан (у трансформованому вигляді проіснував до 1917). Істор. попередником міщанства як стану було населення давньорус. міст. На відміну від "бюргерської" моделі західноєвроп. середньовічних міст, що передбачала наявність приватної власності в городян і заснованого на комунальному імунітеті міськ. устрою, міста Київської Русі залежали від держави (певною мірою від бояр, Церкви), а їхні жителі як соціально-політ. цілісність не мали законодавчо закріплених прав та привілеїв. Упродовж 14–15 ст. формувалися найважливіші станові ознаки М. – насамперед набуття ними особливих прав і привілеїв, що вирізняли їх від ін. великих соціальних груп сусп-ва. Каталізатором цього процесу послужили локаційні привілеї. У 15–16 ст. окреслення правового статусу міщанства як стану відбувалося не лише шляхом практичного перетворення локаційних привілеїв на магдебурзьке право, а й наданням центр. владою мешканцям міст, у т. ч. тим, які мали самоврядування на звичаєвому праві, уставних грамот, привілеїв екон. характеру, прийняття сеймових постанов (див. Вальний сейм), законодавчих кодексів (Статути Великого князівства Литовського). Попри це М. реально не змогли досягти такого ступеня станової інтегрованості, як шляхта.
Зазначаючи успіхи сучасної історичної науки у вивченні окремих сторін соціальної історії та становища міщан в другій половині XVII – другій половині XVIІI ст., слід зазначити, що нагромаджений дослідниками фактичний матеріал часто надто розрізнений; деякі з праць, їх фактологічна база та висновки вимагають суттєвого уточнення. Недостатньо вивченими залишаються економічна діяльність міщанських господарств, їх роль і місце в економічній системі Гетьманщини, деякі аспекти станової самоорганізації у XVIII ст. Поки ще немає комплексних досліджень, присвячених вивченню соціальної структури, змін правового статусу окремих груп населення протягом другої половини XVII – другої половини XVIІI ст. Не стала предметом спеціального дослідження політика царського і гетьманського урядів стосовно міщан Гетьманщини. Писемні джерела, що дають змогу дослідити соціально-економічне становище міщан Гетьманщини, можна поділити на три основні групи: акти державного управління, ревізії й описи, мемуарна та історична література. Кожна з цих груп об'єднує джерела, що за формою, змістом та походженням більш-менш однорідні й вимагають особливих методів наукового дослідження.
Объяснение:
В начале ХХ в. украинский народ не имел своего государства. Его земли общей площадью 700 тыс. КВ2 было переделена между Россией и Австро-Венгрией. Всего на украинских землях проживало 48 млн человек, частности 33 млн украинским.
Украинские земли, входившие в состав России, были объединены в три регионы - генерал-губернаторства по 3 губернии * в каждом: Малороссийская (Черниговская, Полтавская и Харьковская губернии), Киевская (Волынская, Подольская и Киевская губернии) и Новороссия (Екатеринославская, Таврическая и Херсонская губернии). Каждая губерния делилась на 10-12 уездов *, а те в свою очередь, на волости * с несколькими деревнями в каждой.
Губернскими и уездными центрами были города, волостными - городка. Губерниями управляли губернаторы, которых назначал царь из среды высших военных и известных дворян. Уезды возглавляли капитаны-исправники, которых избирали из своей среды дворяне уезда. Во главе волости стоял избран волостным сходом старшина. Ему подчинялись сельские старосты, которых избирали сельские общины. Кроме этих органов исполнительной власти, в губерниях и уездах создавались избирательные самоуправляющиеся учреждения - земские собрания (распорядительные органы) и земские управы (исполнительные органы). Впрочем, их функции были ограничены вопросами строительства и содержание местных дорог, развития земледелия, промышленности, торговли, предоставления населению медицинских услуг, образования, связи, противопожарной защиты и т.д. Деятельность земств контролировалась губернаторами и министерством внутренних дел.
В состав Австро-Венгрии входили три исторические украинские регионы: Восточная Галиция, Северная Буковина и Закарпатье. Восточная Галиция с административным центром во Львове передилялася на 50 уездов, Северная Буковина с центром в Черновцах - на 10 уездов, Закарпатье с центром Ужгород - на 4 комитата.
Міщани – мешканці укр. міст і містечок доби середньовіччя та Нового часу, які із масовим набуттям прав у сфері самоврядування виділилися в окремий соціальний стан (у трансформованому вигляді проіснував до 1917). Істор. попередником міщанства як стану було населення давньорус. міст. На відміну від "бюргерської" моделі західноєвроп. середньовічних міст, що передбачала наявність приватної власності в городян і заснованого на комунальному імунітеті міськ. устрою, міста Київської Русі залежали від держави (певною мірою від бояр, Церкви), а їхні жителі як соціально-політ. цілісність не мали законодавчо закріплених прав та привілеїв. Упродовж 14–15 ст. формувалися найважливіші станові ознаки М. – насамперед набуття ними особливих прав і привілеїв, що вирізняли їх від ін. великих соціальних груп сусп-ва. Каталізатором цього процесу послужили локаційні привілеї. У 15–16 ст. окреслення правового статусу міщанства як стану відбувалося не лише шляхом практичного перетворення локаційних привілеїв на магдебурзьке право, а й наданням центр. владою мешканцям міст, у т. ч. тим, які мали самоврядування на звичаєвому праві, уставних грамот, привілеїв екон. характеру, прийняття сеймових постанов (див. Вальний сейм), законодавчих кодексів (Статути Великого князівства Литовського). Попри це М. реально не змогли досягти такого ступеня станової інтегрованості, як шляхта.
Зазначаючи успіхи сучасної історичної науки у вивченні окремих сторін соціальної історії та становища міщан в другій половині XVII – другій половині XVIІI ст., слід зазначити, що нагромаджений дослідниками фактичний матеріал часто надто розрізнений; деякі з праць, їх фактологічна база та висновки вимагають суттєвого уточнення. Недостатньо вивченими залишаються економічна діяльність міщанських господарств, їх роль і місце в економічній системі Гетьманщини, деякі аспекти станової самоорганізації у XVIII ст. Поки ще немає комплексних досліджень, присвячених вивченню соціальної структури, змін правового статусу окремих груп населення протягом другої половини XVII – другої половини XVIІI ст. Не стала предметом спеціального дослідження політика царського і гетьманського урядів стосовно міщан Гетьманщини. Писемні джерела, що дають змогу дослідити соціально-економічне становище міщан Гетьманщини, можна поділити на три основні групи: акти державного управління, ревізії й описи, мемуарна та історична література. Кожна з цих груп об'єднує джерела, що за формою, змістом та походженням більш-менш однорідні й вимагають особливих методів наукового дослідження.