Розгром північно-східних князівств нічому не навчив українську знать. Князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об’єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Навесні 1239 р. монголо-татари вторглися у порубіжні українські землі. Після короткочасного відпочинку монголо-татарські загони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо обороняло свої оселі, майно й власне життя. Запеклий опір загарбникам вчинили захисники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городиш. Безприкладний героїзм виявили захисники невеликого городища Райки на Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурми татар, і навіть коли ті вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами чоловіків, жінок та дітей. Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Україну, і в 1241 р. Її надовго завоювали монголо-татари. Потім настала черга інших європейських країн, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. Наштовхнувшися на героїчний опір південних слов’ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі Волги монголо-татари утворили свою державу — Золоту Орду із столицею в Сараї.
З втратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Змінилися форми політичної влади, розстановка суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зовнішньополітичні відносини, почалося пристосування всіх форм життя до нових умов існування. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє життя, намагалися будь-що не допустити відродження єдиної Української держави. Для цього вони розпалювали ворожнечу ніж місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників. Київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, а в 1246 р. був убитий в Сараї. Київська земля збезкняжіла, князівські роди не претендували на вищу владу. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окреме територіально-політичне об’єднання. Чернігів із землями відійшов до Брянського князівства. Постійні грабіжницькі набіги монголо-татарських правителів на лівобережні українські землі супроводжувалися винищенням людей, занепадом сільського господарства та ремесла. Представники місцевих князівських родин у другій половині XIII ст. не наважувалися на збройне протистояння могутній імперії.
Посилення Української держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому: «Віддай Галич!». Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дало йому змогу почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв’язки з римською курією й навіть коронуватися в 1253 р. в Дорогичині. Та переконавшися в нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки.
Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремсн з пониззя за Дністер. Протягом 1254— 1255 рр. дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили Болохівщину, а також землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з’явилося об’єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на до татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.
Розгром північно-східних князівств нічому не навчив українську знать. Князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об’єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Навесні 1239 р. монголо-татари вторглися у порубіжні українські землі. Після короткочасного відпочинку монголо-татарські загони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо обороняло свої оселі, майно й власне життя. Запеклий опір загарбникам вчинили захисники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городиш. Безприкладний героїзм виявили захисники невеликого городища Райки на Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурми татар, і навіть коли ті вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами чоловіків, жінок та дітей. Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Україну, і в 1241 р. Її надовго завоювали монголо-татари. Потім настала черга інших європейських країн, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. Наштовхнувшися на героїчний опір південних слов’ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі Волги монголо-татари утворили свою державу — Золоту Орду із столицею в Сараї.
З втратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Змінилися форми політичної влади, розстановка суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зовнішньополітичні відносини, почалося пристосування всіх форм життя до нових умов існування. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє життя, намагалися будь-що не допустити відродження єдиної Української держави. Для цього вони розпалювали ворожнечу ніж місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників. Київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, а в 1246 р. був убитий в Сараї. Київська земля збезкняжіла, князівські роди не претендували на вищу владу. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окреме територіально-політичне об’єднання. Чернігів із землями відійшов до Брянського князівства. Постійні грабіжницькі набіги монголо-татарських правителів на лівобережні українські землі супроводжувалися винищенням людей, занепадом сільського господарства та ремесла. Представники місцевих князівських родин у другій половині XIII ст. не наважувалися на збройне протистояння могутній імперії.
Посилення Української держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому: «Віддай Галич!». Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дало йому змогу почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв’язки з римською курією й навіть коронуватися в 1253 р. в Дорогичині. Та переконавшися в нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки.
Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремсн з пониззя за Дністер. Протягом 1254— 1255 рр. дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили Болохівщину, а також землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з’явилося об’єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на до татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.
Объяснение:
Надеюсь