Великий регіон, що називається Стародавнім Світом ться з заходу на схід від сучасного Тунісу, де знаходився Карфаген, до сучасних Китаю та Індонезії, а з півночі на південь - від Кавказьких гір й Аральського моря до Ефіопії.
Тут у старожитності існували численні держави, що відіграли виключно важливу роль у становленні й розвитку світової цивілізації. Чудові умови для сільського господарства в басейнах рік, обмін і торгівля з сусідніми племенами сприяли швидкому розвитку продуктивних сил, виникненню великих поселень, декотрі з яких виросли у міста. Взагалі, місто (як наслідок процесу урбанізації) стало принципово новим явищем в історії людства; воно стає центром управління, ремісничого виробництва, релігії і мистецтва.
Необхідність об'єднання і координації зусиль численних громад зумовила зростання ролі державної влади, створення специфічної форми такої влади - необмеженої монархії, яку часто називають «східною деспотією». Цар був не тільки носієм усієї повноти влади (законодавчої, виконавчої, судової), але й визнавався надлюдиною, ставлеником богів, їх нащадком або й навіть одним з богів.
Перші рабовласницькі цивілізації сформувались на рубежі IV-III тис. до н.е. у Єгипті і Месопотамії; вони багато в чому визначили весь подальший розвиток Близького Сходу. На протязі ІІ - першій пол. І тис. до н.е. триває розклад первіснообщинного ладу і виникнення рабовласницьких держав в інших частинах Стародавнього Світу. Міста-держави (поліси) складаються у Східному Середземномор'ї (Угаріт, Ебла, Бібл та ін.), в Малій Азії і Північній Месопотамії формуються Хеттська й Ассірійська держави, закладаються основи індійської та китайської цивілізації.
В середині - другій половині І тис. до н.е. стародавні цивілізації Близького Сходу поступово занепадають: Ассірійська імперія поступається місцем гегемона Нововавілонській державі (VII-VI ст. до н.е.), яка, у свою чергу - Перській імперії Ахеменідів (VI-IV ст. до н.е.). Із завоюванням цієї останньої Александром Македонським у 334-331 рр. до н.е. цивілізація регіону починає затухати. Натомість починається розквіт Стародавньої Індії і Китаю, що триває до середини I тис. н.е.
Народи Стародавнього Світу створили виключно багату культуру, яка зробила величезний вплив на розвиток світової культури. Саме вони розробили перші міфологічно-релігійні вчення і теологічні системи, які спонукали виникнення давньоіндійської, давньокитайської і давньогрецької філософії і монотеїстичних концепцій Старого і Нового Заповіту. Саме тут були створені ієрогліфіка і клинопис, які розвинулись у алфавітні системи писемності, запозичені греками, римлянами і багатьма іншими народами світу.
Геніальні «Епос про Гільгамеша», «Оповідь Сінухе», твори давньоєврейських мислителів і поетів («Книга Іова», «Книга Екклезіаста» та ін.), священна книга іранських народів «Авеста», індійські Веди, «Махабхарата» і «Рамаяна», китайські «Лунь юй» і «Дао де цзин», давньоєгипетські піраміди, месопотамські зіккурати, палаци Ассірії і Персії, успіхи жерців-мислителів у галузях медицини, математики, астрономії - ось лише деякі досягнення народів Стародавнього Сходу, що увійшли до скарбниці світової цивілізації.
Наступним етапом розвитку культури Стародавнього Світу стали цивілізації Греції і Риму. За усієї різноманітності, цим культурам притаманна внутрішня єдність, яка дозволяє об'єднати їх спільною назвою - антична культура (від лат. antiquus - стародавній).
Сучасна наука розглядає культуру Античності у нерозривному зв'язку з історією формування, розквіту й загибелі рабовласницького ладу у басейні Середземного моря, Причорномор'я і суміжних країн у період з ІІІ тис. до н.е. по V ст. н.е. Власне кажучи, саме рабство зробило можливим здійснення поділу праці між землеробством і ремеслом, і таким створило умови для розквіту культури Античності. Найбільш квітучу пору існування античного суспільства становить той період, коли рабовласництво набирає класичної форми, за якої трудівник розглядається як instrumentum semivocale (наділене голосом знаряддя праці). ауці?
Великий обсяг цієї праці з її складною термінологією, розлогими коментарями та примітками, не дозволяє нам опублікувати текст у оригінальному вигляді. Натомість подаємо виклад, адаптований і скорочений нами для сприйняття читача-непрофесіонала.
Енциклопедії й узагальнюючі праці ХІХ - ХХ сторіч по-різному витлумачують цей етнонім:
1. Печерні або антські люди (Брокгауз і Ефрон, 1890).
2. Сарматське плем'я між Доном і Дністром (Большая Энциклопедия Т-ва Треба зазначить, що греки називали сарматами та скіфами півтора десятка народів, у тому числі антів, венедів, слов'ян і т. д. У свою чергу, антами називали аланів.
3. Одна з двох головних громад слов'янських племен півдня України IV-VII ст. (Українська загальна енциклопедія, Львів, 1930-і рр.).
4. Об'єднання східнослов'янських племен між Дніпром і Дністром IV-VI ст. (БСЭ, 1950).
5. Велика група ранньоісторичних українських племен VI ст. (Енциклопедія українознавства, 1955).
6. Сильний південно-західний союз східнослов'янських племен IV-VII ст. (УРЕ, 1959).
7. Східні слов'яни IV-VI ст. (Словник слов'янських старожитностей, Вроцлав, 1961).
8. Візантійська (IV-VII ст.) назва східнослов'янських племен IV-VII ст. (Брайчевський у СИЭ, 1961 і в БСЭ, 1970).
9. Старожитнє ім'я східнослов'янського племінного союзу межиріччя Дніпра й Дністра IV-VII ст. н. е. (Вольф Й. Абетка народів, Прага, 1984).
М. Брайчевський писав, що попередник етноніма ант - "Антас" - вперше занотовано в одному з керченських написів ІІІ ст. н. е. Вдруге - в назвах територій "Антія", а також "Антаїб" готських легенд. Анти часто згадуються у візантійських джерелах. Так у творі Йордана "Про походження й діяння гетів" (550-і рр.) зазначено: "Дакію укріплено [... ] вінце-подібними крутими Альпами. Біля їхнього лівого боку, схиленого на північ, від джерела... Вістули на величезних живе численне плем'я венетів. Хоч тепер їхні назви міняються залежно від... родів і місць проживання, вони переважно звуться слов'янами й антами...
Слов'яни живуть від міста Новієтуна та озера, яке іменується Мурсіанським, аж до Данастра й на півночі - до Віскли... Анти ж наймогутніші з них... де Понтійське море робить дугу, ширяться від Данастра аж до Данапра... [Гот Амал Вінітарій] рушив військо в межі антів... і короля їхнього по імені Боз [варіанти Бож, Вож] із синами його й 70 достойниками розіп'яв" (тут і далі О. Стрижак цитує за "Сводом древнейших письменных известий о славянах". - М., 1994).
В історика VІ ст. Прокопія Кесарійського анти вперше йдуть після гуннів і слов'ян, котрі мешкають лівобіч Дунаю, близько берега, а потім - у тій же групі, але пересунуті на одне місце вперед: "варвари, гуни, анти й слов'яни... жили над Істром, часто переходячи (ріку. - О. С.), завдавали римлянам непоправної шкоди... Через деякий час анти й слов'яни розлаялися (можливо, "розспорилися"? Пор. "етнонім" спори. - О. С.) між собою й почали війну". Й "антів було переможено".
Відповідь:
Великий регіон, що називається Стародавнім Світом ться з заходу на схід від сучасного Тунісу, де знаходився Карфаген, до сучасних Китаю та Індонезії, а з півночі на південь - від Кавказьких гір й Аральського моря до Ефіопії.
Тут у старожитності існували численні держави, що відіграли виключно важливу роль у становленні й розвитку світової цивілізації. Чудові умови для сільського господарства в басейнах рік, обмін і торгівля з сусідніми племенами сприяли швидкому розвитку продуктивних сил, виникненню великих поселень, декотрі з яких виросли у міста. Взагалі, місто (як наслідок процесу урбанізації) стало принципово новим явищем в історії людства; воно стає центром управління, ремісничого виробництва, релігії і мистецтва.
Необхідність об'єднання і координації зусиль численних громад зумовила зростання ролі державної влади, створення специфічної форми такої влади - необмеженої монархії, яку часто називають «східною деспотією». Цар був не тільки носієм усієї повноти влади (законодавчої, виконавчої, судової), але й визнавався надлюдиною, ставлеником богів, їх нащадком або й навіть одним з богів.
Перші рабовласницькі цивілізації сформувались на рубежі IV-III тис. до н.е. у Єгипті і Месопотамії; вони багато в чому визначили весь подальший розвиток Близького Сходу. На протязі ІІ - першій пол. І тис. до н.е. триває розклад первіснообщинного ладу і виникнення рабовласницьких держав в інших частинах Стародавнього Світу. Міста-держави (поліси) складаються у Східному Середземномор'ї (Угаріт, Ебла, Бібл та ін.), в Малій Азії і Північній Месопотамії формуються Хеттська й Ассірійська держави, закладаються основи індійської та китайської цивілізації.
В середині - другій половині І тис. до н.е. стародавні цивілізації Близького Сходу поступово занепадають: Ассірійська імперія поступається місцем гегемона Нововавілонській державі (VII-VI ст. до н.е.), яка, у свою чергу - Перській імперії Ахеменідів (VI-IV ст. до н.е.). Із завоюванням цієї останньої Александром Македонським у 334-331 рр. до н.е. цивілізація регіону починає затухати. Натомість починається розквіт Стародавньої Індії і Китаю, що триває до середини I тис. н.е.
Народи Стародавнього Світу створили виключно багату культуру, яка зробила величезний вплив на розвиток світової культури. Саме вони розробили перші міфологічно-релігійні вчення і теологічні системи, які спонукали виникнення давньоіндійської, давньокитайської і давньогрецької філософії і монотеїстичних концепцій Старого і Нового Заповіту. Саме тут були створені ієрогліфіка і клинопис, які розвинулись у алфавітні системи писемності, запозичені греками, римлянами і багатьма іншими народами світу.
Геніальні «Епос про Гільгамеша», «Оповідь Сінухе», твори давньоєврейських мислителів і поетів («Книга Іова», «Книга Екклезіаста» та ін.), священна книга іранських народів «Авеста», індійські Веди, «Махабхарата» і «Рамаяна», китайські «Лунь юй» і «Дао де цзин», давньоєгипетські піраміди, месопотамські зіккурати, палаци Ассірії і Персії, успіхи жерців-мислителів у галузях медицини, математики, астрономії - ось лише деякі досягнення народів Стародавнього Сходу, що увійшли до скарбниці світової цивілізації.
Наступним етапом розвитку культури Стародавнього Світу стали цивілізації Греції і Риму. За усієї різноманітності, цим культурам притаманна внутрішня єдність, яка дозволяє об'єднати їх спільною назвою - антична культура (від лат. antiquus - стародавній).
Сучасна наука розглядає культуру Античності у нерозривному зв'язку з історією формування, розквіту й загибелі рабовласницького ладу у басейні Середземного моря, Причорномор'я і суміжних країн у період з ІІІ тис. до н.е. по V ст. н.е. Власне кажучи, саме рабство зробило можливим здійснення поділу праці між землеробством і ремеслом, і таким створило умови для розквіту культури Античності. Найбільш квітучу пору існування античного суспільства становить той період, коли рабовласництво набирає класичної форми, за якої трудівник розглядається як instrumentum semivocale (наділене голосом знаряддя праці). ауці?
Великий обсяг цієї праці з її складною термінологією, розлогими коментарями та примітками, не дозволяє нам опублікувати текст у оригінальному вигляді. Натомість подаємо виклад, адаптований і скорочений нами для сприйняття читача-непрофесіонала.
Енциклопедії й узагальнюючі праці ХІХ - ХХ сторіч по-різному витлумачують цей етнонім:
1. Печерні або антські люди (Брокгауз і Ефрон, 1890).
2. Сарматське плем'я між Доном і Дністром (Большая Энциклопедия Т-ва Треба зазначить, що греки називали сарматами та скіфами півтора десятка народів, у тому числі антів, венедів, слов'ян і т. д. У свою чергу, антами називали аланів.
3. Одна з двох головних громад слов'янських племен півдня України IV-VII ст. (Українська загальна енциклопедія, Львів, 1930-і рр.).
4. Об'єднання східнослов'янських племен між Дніпром і Дністром IV-VI ст. (БСЭ, 1950).
5. Велика група ранньоісторичних українських племен VI ст. (Енциклопедія українознавства, 1955).
6. Сильний південно-західний союз східнослов'янських племен IV-VII ст. (УРЕ, 1959).
7. Східні слов'яни IV-VI ст. (Словник слов'янських старожитностей, Вроцлав, 1961).
8. Візантійська (IV-VII ст.) назва східнослов'янських племен IV-VII ст. (Брайчевський у СИЭ, 1961 і в БСЭ, 1970).
9. Старожитнє ім'я східнослов'янського племінного союзу межиріччя Дніпра й Дністра IV-VII ст. н. е. (Вольф Й. Абетка народів, Прага, 1984).
М. Брайчевський писав, що попередник етноніма ант - "Антас" - вперше занотовано в одному з керченських написів ІІІ ст. н. е. Вдруге - в назвах територій "Антія", а також "Антаїб" готських легенд. Анти часто згадуються у візантійських джерелах. Так у творі Йордана "Про походження й діяння гетів" (550-і рр.) зазначено: "Дакію укріплено [... ] вінце-подібними крутими Альпами. Біля їхнього лівого боку, схиленого на північ, від джерела... Вістули на величезних живе численне плем'я венетів. Хоч тепер їхні назви міняються залежно від... родів і місць проживання, вони переважно звуться слов'янами й антами...
Слов'яни живуть від міста Новієтуна та озера, яке іменується Мурсіанським, аж до Данастра й на півночі - до Віскли... Анти ж наймогутніші з них... де Понтійське море робить дугу, ширяться від Данастра аж до Данапра... [Гот Амал Вінітарій] рушив військо в межі антів... і короля їхнього по імені Боз [варіанти Бож, Вож] із синами його й 70 достойниками розіп'яв" (тут і далі О. Стрижак цитує за "Сводом древнейших письменных известий о славянах". - М., 1994).
В історика VІ ст. Прокопія Кесарійського анти вперше йдуть після гуннів і слов'ян, котрі мешкають лівобіч Дунаю, близько берега, а потім - у тій же групі, але пересунуті на одне місце вперед: "варвари, гуни, анти й слов'яни... жили над Істром, часто переходячи (ріку. - О. С.), завдавали римлянам непоправної шкоди... Через деякий час анти й слов'яни розлаялися (можливо, "розспорилися"? Пор. "етнонім" спори. - О. С.) між собою й почали війну". Й "антів було переможено".