У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов'янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося за новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов'янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода.
У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об'єднані майже всі східні слов'яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю.
Князь Ігор (912-945)
Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об'єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх.
За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з'явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.
У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов'язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар.
У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому.
Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об'їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов'ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім'ї. Пробувши в цьому "кормлінні" всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва.
Па́вел Ива́нович Пе́стель[1] (24 июня [5 июля] 1793, Москва — 13 [25] июля 1826, Санкт-Петербург) — руководитель Южного общества декабристов. По приговору суда повешен вместе с другими руководителями декабристского движения 25 июля 1826 года в Петропавловской крепости.
Объяснение:
В последние годы заметно вырос интерес к личности Пестеля. Современные исследователи
явно стремятся преодолеть сложившуюся в предшествующей историографии традицию изучения
идеологии вождя Южного общества отдельно от его личностных черт, когда Пестель был возведен
на пьедестал как «социалист до социализма», как наиболее последовательный революционер в
том «узком кругу революционеров», который был «страшно далек от народа». Сейчас явно
наметилась тенденция к низвержению былого кумира. Поэтому подчас некоторые новейшие
исследования скорее напоминают сбор «компромата» на Пестеля, чем стремление объективно
понять его личностные качества1
. С. А. Экштут утверждает, что Пестель «проповедовал
политический аморализм»2 и делает вывод: «Автор «Русской правды» не только отказался от...
морализирования при рассмотрении политических проблем, но и посчитал вполне допустимым во
имя «политической целесообразности» использовать любые, в том числе и аморальные, средства
достижения преследуемых целей»3
. Известный исследователь русского бланкизма Е. Л.
Рудницкая сделала попытку вписать Пестеля в это течение. И хотя выводы, к которым приходит
автор представляются вполне убедительными, его основное внимание все-таки сосредоточено не
на самой личности Пестеля, а на ее внешних проявлениях, рассматриваемых с ретроспективной
Правління Олега в Києві (882-912)
У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов'янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося за новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов'янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода.
У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об'єднані майже всі східні слов'яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю.
Князь Ігор (912-945)
Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об'єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх.
За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з'явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.
У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов'язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар.
У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому.
Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об'їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов'ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім'ї. Пробувши в цьому "кормлінні" всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва.
Па́вел Ива́нович Пе́стель[1] (24 июня [5 июля] 1793, Москва — 13 [25] июля 1826, Санкт-Петербург) — руководитель Южного общества декабристов. По приговору суда повешен вместе с другими руководителями декабристского движения 25 июля 1826 года в Петропавловской крепости.
Объяснение:
В последние годы заметно вырос интерес к личности Пестеля. Современные исследователи
явно стремятся преодолеть сложившуюся в предшествующей историографии традицию изучения
идеологии вождя Южного общества отдельно от его личностных черт, когда Пестель был возведен
на пьедестал как «социалист до социализма», как наиболее последовательный революционер в
том «узком кругу революционеров», который был «страшно далек от народа». Сейчас явно
наметилась тенденция к низвержению былого кумира. Поэтому подчас некоторые новейшие
исследования скорее напоминают сбор «компромата» на Пестеля, чем стремление объективно
понять его личностные качества1
. С. А. Экштут утверждает, что Пестель «проповедовал
политический аморализм»2 и делает вывод: «Автор «Русской правды» не только отказался от...
морализирования при рассмотрении политических проблем, но и посчитал вполне допустимым во
имя «политической целесообразности» использовать любые, в том числе и аморальные, средства
достижения преследуемых целей»3
. Известный исследователь русского бланкизма Е. Л.
Рудницкая сделала попытку вписать Пестеля в это течение. И хотя выводы, к которым приходит
автор представляются вполне убедительными, его основное внимание все-таки сосредоточено не
на самой личности Пестеля, а на ее внешних проявлениях, рассматриваемых с ретроспективной
точки зрения4
.
В настоящей статье не ставится цель