В Первой Пунической войне римляне а) потерпели жесточайшее поражение б) осадили Карфаген, но взять не смогли в) захватили остров Сицилия г) Карфагеняне едва не захватили Рим, но его гуси
Зміцнення П.Могилою митрополичої влади, централізованого ієрархічного управління в той період об'єктивно суперечили деяким місцевим традиціям у стосунках всередині церкви. Про що йдеться?
Феодальна практика перерозподілу майнових прав (подавання бенефіцій) та звичаєве право зумовлювали й фіксували певний суверенітет (автономність) суспільних осередків, у тому числі церковних. Ця автономність була підґрунтям для появи ставропігій — установ, безпосередньо підпорядкованих церковному центрові (тоді — Константинополю), поза місцевою церковною адміністрацією.
Ставропігія із засобу позначення сакрального статусу окремих церковних установ (громад, монастирів) перетворилася на чинник відцентрових рухів. Це продемонстрували ставропігійні братства (особливо Львівське Успенське). Подавання "столиць та хлібів духовних" світськими феодалами — королем та магнатами також не сприяло зміцненню церковного управління. Єпископи, наприклад, фактично були васалами й корилися радше світській владі, від якої отримали бенефіції, а не владі митрополита. До того ж архієрей, сам за походженням магнат або шляхтич, і після вступу на церковну посаду почувався самовладним "князем". Зміцнення митрополичої влади в цій ситуації ускладнювалося. На нижчих рівнях церковної організації, аж до парафій, практика "подавання" здійснювалася як владний патронат з усіма його суперечностями. Православні патрони могли підтримувати "свої" парафії. Патрони-католики або уніати здатні були на дискримінацію "схизматиків" (як вони часто називали православних).
Впорядкування церковної структури в Могилянську добу торкнулося й братств. їхні стосунки з ієрархією були складними з кінця XVI ст. Народоправство, громадська активність, що панували серед братчиків, рятували осередки православної церковності. Тут справді допомагав статус ставропігії, який братства намагалися отримати, щоб не підпорядковуватися місцевим ієрархам, котрі перейшли на унію.
Петро Могила добре розумів значення братств і визнавав, що "якби не той клейнот Ставропігії залишався в Братствах по ці часи, вже б давно апостати із своєю виниклою унією скрізь би хоругви порозвішували." Митрополит поважав права братств упорядковувати внутрішні справи; надавав ім численні підтверджувальні та благословенні грамоти. Зміцнюючи структуру церкви в умовах легалізації, Могила об'єктивно обмежував претензії братств.
В 597 году сорок миссионеров прибыли в Кент и получили разрешение от Этельберта I свободно проповедовать христианство в его столице Кентербери. Вскоре миссионеры написали Григорию I, оповестив его о своих успехах и о том, что обращение монарха в христианскую веру состоялось. Точная дата крещения Этельберта неизвестна, но это произошло ранее 601 года. Вторая группа монахов и духовенства была отправлена в 601 году вместе с книгами и другими предметами для новых миссий. Григорий I назначали Августина архиепископом митрополии южной части Британских островов и дал ему власть над духовенством из коренных британцев, но после нескольких встреч с Августином «старые» кельтские епископы отказались признать его власть.
Перед смертью Этельберта I в 616 году был создан ряд других епархий, но после этой даты язычество снова усилило свои позиции, и епископство Лондона было заброшено. Дочь Этельберта, Этельбурга, вышла замуж за короля Нортумбрии Эдвина, и в 627 году Паулин Йоркский, епископ, который сопровождал её на север, обратил в христианство Эдвина и ряд других нортумбрийцев. Когда Эдвин умер, приблизительно в 633 году, его вдова и Паулин были вынуждены бежать в Кент. Хотя миссионеры не могли оставаться во всех областях, которые они христианизировали, к тому времени, как последний из них умер, — около 653 года, — они укрепили позиции христианства в Кенте и окружающей местности и римской традиции в практике христианства в Британии.
Зміцнення П.Могилою митрополичої влади, централізованого ієрархічного управління в той період об'єктивно суперечили деяким місцевим традиціям у стосунках всередині церкви. Про що йдеться?
Феодальна практика перерозподілу майнових прав (подавання бенефіцій) та звичаєве право зумовлювали й фіксували певний суверенітет (автономність) суспільних осередків, у тому числі церковних. Ця автономність була підґрунтям для появи ставропігій — установ, безпосередньо підпорядкованих церковному центрові (тоді — Константинополю), поза місцевою церковною адміністрацією.
Ставропігія із засобу позначення сакрального статусу окремих церковних установ (громад, монастирів) перетворилася на чинник відцентрових рухів. Це продемонстрували ставропігійні братства (особливо Львівське Успенське). Подавання "столиць та хлібів духовних" світськими феодалами — королем та магнатами також не сприяло зміцненню церковного управління. Єпископи, наприклад, фактично були васалами й корилися радше світській владі, від якої отримали бенефіції, а не владі митрополита. До того ж архієрей, сам за походженням магнат або шляхтич, і після вступу на церковну посаду почувався самовладним "князем". Зміцнення митрополичої влади в цій ситуації ускладнювалося. На нижчих рівнях церковної організації, аж до парафій, практика "подавання" здійснювалася як владний патронат з усіма його суперечностями. Православні патрони могли підтримувати "свої" парафії. Патрони-католики або уніати здатні були на дискримінацію "схизматиків" (як вони часто називали православних).
Впорядкування церковної структури в Могилянську добу торкнулося й братств. їхні стосунки з ієрархією були складними з кінця XVI ст. Народоправство, громадська активність, що панували серед братчиків, рятували осередки православної церковності. Тут справді допомагав статус ставропігії, який братства намагалися отримати, щоб не підпорядковуватися місцевим ієрархам, котрі перейшли на унію.
Петро Могила добре розумів значення братств і визнавав, що "якби не той клейнот Ставропігії залишався в Братствах по ці часи, вже б давно апостати із своєю виниклою унією скрізь би хоругви порозвішували." Митрополит поважав права братств упорядковувати внутрішні справи; надавав ім численні підтверджувальні та благословенні грамоти. Зміцнюючи структуру церкви в умовах легалізації, Могила об'єктивно обмежував претензії братств.
Объяснение: это полное обьяснение
В 597 году сорок миссионеров прибыли в Кент и получили разрешение от Этельберта I свободно проповедовать христианство в его столице Кентербери. Вскоре миссионеры написали Григорию I, оповестив его о своих успехах и о том, что обращение монарха в христианскую веру состоялось. Точная дата крещения Этельберта неизвестна, но это произошло ранее 601 года. Вторая группа монахов и духовенства была отправлена в 601 году вместе с книгами и другими предметами для новых миссий. Григорий I назначали Августина архиепископом митрополии южной части Британских островов и дал ему власть над духовенством из коренных британцев, но после нескольких встреч с Августином «старые» кельтские епископы отказались признать его власть.
Перед смертью Этельберта I в 616 году был создан ряд других епархий, но после этой даты язычество снова усилило свои позиции, и епископство Лондона было заброшено. Дочь Этельберта, Этельбурга, вышла замуж за короля Нортумбрии Эдвина, и в 627 году Паулин Йоркский, епископ, который сопровождал её на север, обратил в христианство Эдвина и ряд других нортумбрийцев. Когда Эдвин умер, приблизительно в 633 году, его вдова и Паулин были вынуждены бежать в Кент. Хотя миссионеры не могли оставаться во всех областях, которые они христианизировали, к тому времени, как последний из них умер, — около 653 года, — они укрепили позиции христианства в Кенте и окружающей местности и римской традиции в практике христианства в Британии.