Середньовіччя успадкувало від Римської імперії і християнську Церкву. В IV ст., коли християнство стало офіційною релігією в державі, воно розповсюдилося на всю територію імперії і охопило більшість населення. Визнання державою Церкви за імператора Костантина (272–337рр.) стало поворотним пунктом для формування державно-церковних відносин країн християнської цивілізації. Суперництво Риму і Константинополя у церковних справах після фактичного розпаду Римської імперії наприкінці IV ст. на Західну і Східну (після VІ ст. – Візантії), розвиток державно- церковних відносин в обох частинах імперії набув особливих рис.
На Сході, державна влада формувалася під впливом і набрала рис т. зв. “східних деспотій”, основними з яких була централізація, прагнення до тотального контролю над суспільством і використання релігії для освячення влади світських правителів (імператорів, царів). Тому союз держави і Церкви тут зміцнювався досить органічно. Продовжувався фактично розпочатий у попередній період процес одержавлення Церкви, який набрав форми цезар опапізму, тобто верховенства світської влади над духовною, церковною владою.
На Заході формувалася така форма господарювання.
Впродовж IV-VI ст. на фоні бурхливих і кривих виступів різних соціальних верств і релігійних течій на Сході Церква і держава постали перед вибором: чи вступати у тісну співпрацю, чи іти різними шляхами. Значним у формуванні державно-церковних відносин у Східній частині Римській імперії, яка розпочалася після 476 р. – Візантії стало правління одного з наймогутніших правителів того часу імператора Юстиніана (527–565 рр.).
В умовах, коли Церква була визнана державою, сама держава стала вважати себе частиною Церкви. Юстиніан при до правників кодифікував римсько- імператорське законодавств, яке отримало назву “Кодекси Юстиніана”. Важливим компонентом візантійського права була сфера державно – церковних відносин. У VI-й новелі Кодексу містилося юридичне визначення й філософсько-теологічне
ответ:християнізація, церковне право, Римський папа, цезаропапізм, Середньовіччя.
Середньовіччя успадкувало від Римської імперії і християнську Церкву. В IV ст., коли християнство стало офіційною релігією в державі, воно розповсюдилося на всю територію імперії і охопило більшість населення. Визнання державою Церкви за імператора Костантина (272–337рр.) стало поворотним пунктом для формування державно-церковних відносин країн християнської цивілізації. Суперництво Риму і Константинополя у церковних справах після фактичного розпаду Римської імперії наприкінці IV ст. на Західну і Східну (після VІ ст. – Візантії), розвиток державно- церковних відносин в обох частинах імперії набув особливих рис.
На Сході, державна влада формувалася під впливом і набрала рис т. зв. “східних деспотій”, основними з яких була централізація, прагнення до тотального контролю над суспільством і використання релігії для освячення влади світських правителів (імператорів, царів). Тому союз держави і Церкви тут зміцнювався досить органічно. Продовжувався фактично розпочатий у попередній період процес одержавлення Церкви, який набрав форми цезар опапізму, тобто верховенства світської влади над духовною, церковною владою.
На Заході формувалася така форма господарювання.
Впродовж IV-VI ст. на фоні бурхливих і кривих виступів різних соціальних верств і релігійних течій на Сході Церква і держава постали перед вибором: чи вступати у тісну співпрацю, чи іти різними шляхами. Значним у формуванні державно-церковних відносин у Східній частині Римській імперії, яка розпочалася після 476 р. – Візантії стало правління одного з наймогутніших правителів того часу імператора Юстиніана (527–565 рр.).
В умовах, коли Церква була визнана державою, сама держава стала вважати себе частиною Церкви. Юстиніан при до правників кодифікував римсько- імператорське законодавств, яке отримало назву “Кодекси Юстиніана”. Важливим компонентом візантійського права була сфера державно – церковних відносин. У VI-й новелі Кодексу містилося юридичне визначення й філософсько-теологічне
3
Объяснение: