Чому ж тоді в Галичині унійній церкві судилося відіграти принципово іншу роль? Важливе значення мала та обставина, що у пізному середньовіччі галицькі землі найдовше зберігали традиції державотворення, а остаточний перехід галицьких православних єпархій до єдності з Римом відбувався майже через 100 років після укладення Берестейської унії. Всупереч постійним намаганням польської світської та церковної еліти перетворити унію на місток до цілковитої латинізації й полонізації (часто не без «внутрішньої готовності» та «добровільного сприяння» частини самого уніатського кліру й мирянства), вона поступово стала для всіх вірних східного обряду в Галичині тією самою «руською вірою», таким самим ідентифікаційним чинником, яким раніше було її заперечення.
Різна церковно-обрядова приналежність (на фоні інших соціально-культурних відмінностей) в умовах нерозвиненої національної самосвідомості була тим формальним бар’єром, який позначав межі (а значить — дозволяв відрізнити) українця (русина) — греко-католика від поляка — римо-католика. І цей чинник у повсякденному житті пересічного галичинина (українця чи поляка) мав набагато важливіше значення і «практичну актуалізацію», ніж якісь догматичні чи юрисдикційні постулати. Устійненню цього бар’єру сприяла фактична нерівність і постійні утиски ієрархії та вірних східної традиції з боку їх польсько-латинських «братів по вірі», підкріплені офіційною римською доктриною praestantia ritus latini.
Внаслідок згаданих особливостей історичного розвитку в українській спільноті Галичини окрім духовенства просто не було іншої суспільної сили, яка могла б витворити програму національно-політичного розвитку і очолити цей рух. Така роль у «національному пробудженні» «недержавних» або «малих» народів здебільшого належала духовній еліті, а, як писав відомий український мислитель Іван Франко, «говорити про інтелігенцію перед скасуванням панщини у нас, то значить говорити про духовенство, бо ніякої другої інтелігенції у нас просто не було». І хоч ці передумови були визначальними в історичній долі уніатського кліру, вони аж ніяк не були самодостатніми для перетворення «пастирів людських душ» у політичних лідерів і національних патріотів.
Была у Бога ветра и матери Земли красивейшая дочь Осения. И была у девочки любимая лань, с которой она любила играть и всячески заботилась о ней. Однажды на прогулке Осения потеряла свою любимицу, и та далеко ушла в лес. В то время Бог войны охотился со своими друзьями, и в поле их зрения попала маленькая лань. Они выпустили свои грозные стрелы и лань погибла. Девочка тяжело приняла эту печальную новость и стала оплакивать свою любимую лань. С тех пор все люди земли знают, что когда с небес льет дождь, это Осения оплакивает своего друга и верного спутника золотистую лань
Чому ж тоді в Галичині унійній церкві судилося відіграти принципово іншу роль? Важливе значення мала та обставина, що у пізному середньовіччі галицькі землі найдовше зберігали традиції державотворення, а остаточний перехід галицьких православних єпархій до єдності з Римом відбувався майже через 100 років після укладення Берестейської унії. Всупереч постійним намаганням польської світської та церковної еліти перетворити унію на місток до цілковитої латинізації й полонізації (часто не без «внутрішньої готовності» та «добровільного сприяння» частини самого уніатського кліру й мирянства), вона поступово стала для всіх вірних східного обряду в Галичині тією самою «руською вірою», таким самим ідентифікаційним чинником, яким раніше було її заперечення.
Різна церковно-обрядова приналежність (на фоні інших соціально-культурних відмінностей) в умовах нерозвиненої національної самосвідомості була тим формальним бар’єром, який позначав межі (а значить — дозволяв відрізнити) українця (русина) — греко-католика від поляка — римо-католика. І цей чинник у повсякденному житті пересічного галичинина (українця чи поляка) мав набагато важливіше значення і «практичну актуалізацію», ніж якісь догматичні чи юрисдикційні постулати. Устійненню цього бар’єру сприяла фактична нерівність і постійні утиски ієрархії та вірних східної традиції з боку їх польсько-латинських «братів по вірі», підкріплені офіційною римською доктриною praestantia ritus latini.
Внаслідок згаданих особливостей історичного розвитку в українській спільноті Галичини окрім духовенства просто не було іншої суспільної сили, яка могла б витворити програму національно-політичного розвитку і очолити цей рух. Така роль у «національному пробудженні» «недержавних» або «малих» народів здебільшого належала духовній еліті, а, як писав відомий український мислитель Іван Франко, «говорити про інтелігенцію перед скасуванням панщини у нас, то значить говорити про духовенство, бо ніякої другої інтелігенції у нас просто не було». І хоч ці передумови були визначальними в історичній долі уніатського кліру, вони аж ніяк не були самодостатніми для перетворення «пастирів людських душ» у політичних лідерів і національних патріотів.