Одной из особенностей японской культуры является её долгое развитие в период полной изоляции страны (политика сакоку) от всего остального мира в период правления сёгуната Токугавы, длившейся до середины XIX века — начала периода Мэйдзи. На культуру и менталитет японцев большое влияние оказало изолированное территориальное положение страны, географические и климатические особенности, а также особые природные явления (частые землетрясения и тайфуны) , что выразилось в своеобразном отношении японцев к природе как к живому созданию. Сако́ку (яп. 鎖国, буквально «страна на замке́»), также самоизоля́ция Япо́нии — внешняя политика самоизоляции Японии от внешнего мира, которая была введена после восстания христиан в Симабаре и проводилась сёгунами из рода Токугава в течение двух столетий, с 1641 по 1853 годы. В1614 году особым указом было введено полное и безоговорочное запрещение иноземной религии. В 1630 году прекращён ввоз европейских книг, а также китайских, где имелось малейшее упоминание о христианстве. Под страхом смертной казни с 1636 года японцам запрещалось покидать территорию своей страны без особой правительственной санкции, а также строить большие суда, пригодные для дальних плаваний. Иностранные же купцы давали специальное обязательство заниматься только торговлей. После подавления симабарского восстания крестьян-католиков сёгунат рядом указов окончательно «закрывает» страну для иностранцев, стремясь пресечь любое иностранное влияние. В 1638 году по указу Токугава из страны высылаются все португальцы, на испанцев репрессии были распространены ещё раньше. Все контакты с западным миром были монополизированы голландцами-кальвинистами, особое положение которых в стране было обеспечено их в подавлении восстания католиков. Два раза в год был разрешён заход голландских и китайских судов лишь в один порт в стране — Нагасаки. Сведения о западных науках и культуре проникали в Японию под видом рангаку через голландскую торговую факторию на насыпном островке Дедзима в гавани Нагасаки. Изоляционистская политика позволяла сёгунам надзирать за торговлей с Кореей и Китаем, сводить к минимуму миссионерскую деятельность католических священников и не допускать колонизации островов европейцами. Своеобразной брешью в устройстве сакоку были визиты в Японию русских торговцев и мореплавателей — таких, как Павел Лебедев-Ласточкин (1778), Николай Резанов (1807) и Василий Головнин (1811); последний из них был задержан на острове Кунашир и провёл в японском плену два года. Недовольство правительства вызывали также участившиеся случаи захода в японские гавани английских (фрегат «Фаэтон» ) и французских (Лаперуз) судов. Это привело к ужесточению политики сакоку.
Унаслідок припливу іноземного капіталу у промисловість українських земель, які перебували у складі Австро-Угорщини, тут переважали галузі з видобутку нафти, озокериту, солі, а також первинної переробки сировини. 1903 р. видобуток нафти становив близько 5 % світового видобутку. Регіон був постачальником лісу для багатьох країн. У ньому розвивалася лісопильна, деревообробна й паперова промисловість. Завдяки розвитку кооперативного руху і кредитних спілок галицькі українці опановували павички комерційної діяльності, закупівлі й продажу товару без посередників. Однак загальний рівень економічного розвитку західноукраїнських земель був низький.
На рубежі 19-20 ст. в Україні розпочався інтенсивний процес монополізації промисловості. У власність новостворюваних об’єднань промисловців-капіталістів переходило багато дрібних та середніх підприємств, які не витримували конкуренції.
Під час економічної кризи 1900-1903 pp., коли різко скоротилося виробництво й припинялася діяльність багатьох заводів, рудників, шахт; понад 100 тис. робітників в Україні стали безробітними. Тим, хто залишився працювати, істотно зменшили платню, працювали вони не менше 12-16 год. на добу. Проте криза в Україні, не загальмувала пов’язані між собою процеси монополізації та концентрації промислового виробництва. Внаслідок кризи розорялися насамперед дрібні підприємці.
Ще в 1887 р. у Києві було створено синдикат цукрозаводчиків. У 1902 р. виник синдикат «Про-дамет» — товариство для реалізації виробів металургійних заводів, ядром якого були підприємства Півдня Росії. «Продамет» реалізовував 75 % листо-зого заліза імперії. Діяли також синдикати «Трубо-лродаж», «ГІродвагон». Майже 60 % видобутку кам’яного вугілля Донбасу контролював синдикат <Продвугілля», організований у 1904 р.
Водночас з промисловими виникали великі банківські об’єднання. -У результаті об’єднання промислового й банківського капіталу створювалися організації, які фінансували будівництво промислових підприємств, контролювали виробництво продукції та її реалізацію. Створювався замкнутий цикл діяльності окремої галузі. Зокрема, цукрову промисловість України фінансували Російський торгово-промисловий і Азовсько-Донецький банки; з експортом хліба пов’язана діяльність Російського для зовнішньої торгівлі, Азовсько-Донецького й Об’єднаного банків тощо.
СТАНОВИЩЕ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА. Розвиток сільського господарства відбувався в умовах подолання пережитків кріпосництва. В Україні майже 9 млн десятин землі належало дворянам, що стано- вило 20 % земельного фонду. Серед земельних магнатів були представники давніх польських та російських власників — Браницькі, ГІотоцькі, Бобринські, герцог Макленбург-Стрелицький, нащадки української козацької старшини — Кочубеї, Ханенки, Скоропадські та і н. Напередодні 1905 р. в Україні налічувалося 35,2 тис. поміщицьких господарств, але їх питома вага в землеволодінні поступово зменшувалася. Водночас «новими українцями» тоді були Те-рещенки, Харитоненки, Симиренки. У їхніх економіях та на підприємствах капіталістичного типу, як і в господарствах єврейських власників, наприклад Д. Бронштейна (батька Л. Троцького), були зайняті сотні наймитів, які працювали на бурякових ланах, токах, млинах, на цукроварнях та ґуральнях. Тих, хто не витримував умов праці, звільняли, наймаючи на їхнє місце інших.
На культуру и менталитет японцев большое влияние оказало изолированное территориальное положение страны, географические и климатические особенности, а также особые природные явления (частые землетрясения и тайфуны) , что выразилось в своеобразном отношении японцев к природе как к живому созданию.
Сако́ку (яп. 鎖国, буквально «страна на замке́»), также самоизоля́ция Япо́нии — внешняя политика самоизоляции Японии от внешнего мира, которая была введена после восстания христиан в Симабаре и проводилась сёгунами из рода Токугава в течение двух столетий, с 1641 по 1853 годы.
В1614 году особым указом было введено полное и безоговорочное запрещение иноземной религии. В 1630 году прекращён ввоз европейских книг, а также китайских, где имелось малейшее упоминание о христианстве.
Под страхом смертной казни с 1636 года японцам запрещалось покидать территорию своей страны без особой правительственной санкции, а также строить большие суда, пригодные для дальних плаваний. Иностранные же купцы давали специальное обязательство заниматься только торговлей.
После подавления симабарского восстания крестьян-католиков сёгунат рядом указов окончательно «закрывает» страну для иностранцев, стремясь пресечь любое иностранное влияние. В 1638 году по указу Токугава из страны высылаются все португальцы, на испанцев репрессии были распространены ещё раньше. Все контакты с западным миром были монополизированы голландцами-кальвинистами, особое положение которых в стране было обеспечено их в подавлении восстания католиков. Два раза в год был разрешён заход голландских и китайских судов лишь в один порт в стране — Нагасаки.
Сведения о западных науках и культуре проникали в Японию под видом рангаку через голландскую торговую факторию на насыпном островке Дедзима в гавани Нагасаки. Изоляционистская политика позволяла сёгунам надзирать за торговлей с Кореей и Китаем, сводить к минимуму миссионерскую деятельность католических священников и не допускать колонизации островов европейцами.
Своеобразной брешью в устройстве сакоку были визиты в Японию русских торговцев и мореплавателей — таких, как Павел Лебедев-Ласточкин (1778), Николай Резанов (1807) и Василий Головнин (1811); последний из них был задержан на острове Кунашир и провёл в японском плену два года. Недовольство правительства вызывали также участившиеся случаи захода в японские гавани английских (фрегат «Фаэтон» ) и французских (Лаперуз) судов. Это привело к ужесточению политики сакоку.
Унаслідок припливу іноземного капіталу у промисловість українських земель, які перебували у складі Австро-Угорщини, тут переважали галузі з видобутку нафти, озокериту, солі, а також первинної переробки сировини. 1903 р. видобуток нафти становив близько 5 % світового видобутку. Регіон був постачальником лісу для багатьох країн. У ньому розвивалася лісопильна, деревообробна й паперова промисловість. Завдяки розвитку кооперативного руху і кредитних спілок галицькі українці опановували павички комерційної діяльності, закупівлі й продажу товару без посередників. Однак загальний рівень економічного розвитку західноукраїнських земель був низький.
На рубежі 19-20 ст. в Україні розпочався інтенсивний процес монополізації промисловості. У власність новостворюваних об’єднань промисловців-капіталістів переходило багато дрібних та середніх підприємств, які не витримували конкуренції.
Під час економічної кризи 1900-1903 pp., коли різко скоротилося виробництво й припинялася діяльність багатьох заводів, рудників, шахт; понад 100 тис. робітників в Україні стали безробітними. Тим, хто залишився працювати, істотно зменшили платню, працювали вони не менше 12-16 год. на добу. Проте криза в Україні, не загальмувала пов’язані між собою процеси монополізації та концентрації промислового виробництва. Внаслідок кризи розорялися насамперед дрібні підприємці.
Ще в 1887 р. у Києві було створено синдикат цукрозаводчиків. У 1902 р. виник синдикат «Про-дамет» — товариство для реалізації виробів металургійних заводів, ядром якого були підприємства Півдня Росії. «Продамет» реалізовував 75 % листо-зого заліза імперії. Діяли також синдикати «Трубо-лродаж», «ГІродвагон». Майже 60 % видобутку кам’яного вугілля Донбасу контролював синдикат <Продвугілля», організований у 1904 р.
Водночас з промисловими виникали великі банківські об’єднання. -У результаті об’єднання промислового й банківського капіталу створювалися організації, які фінансували будівництво промислових підприємств, контролювали виробництво продукції та її реалізацію. Створювався замкнутий цикл діяльності окремої галузі. Зокрема, цукрову промисловість України фінансували Російський торгово-промисловий і Азовсько-Донецький банки; з експортом хліба пов’язана діяльність Російського для зовнішньої торгівлі, Азовсько-Донецького й Об’єднаного банків тощо.
СТАНОВИЩЕ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА. Розвиток сільського господарства відбувався в умовах подолання пережитків кріпосництва. В Україні майже 9 млн десятин землі належало дворянам, що стано-
вило 20 % земельного фонду. Серед земельних магнатів були представники давніх польських та російських власників — Браницькі, ГІотоцькі, Бобринські, герцог Макленбург-Стрелицький, нащадки української козацької старшини — Кочубеї, Ханенки, Скоропадські та і н. Напередодні 1905 р. в Україні налічувалося 35,2 тис. поміщицьких господарств, але їх питома вага в землеволодінні поступово зменшувалася. Водночас «новими українцями» тоді були Те-рещенки, Харитоненки, Симиренки. У їхніх економіях та на підприємствах капіталістичного типу, як і в господарствах єврейських власників, наприклад Д. Бронштейна (батька Л. Троцького), були зайняті сотні наймитів, які працювали на бурякових ланах, токах, млинах, на цукроварнях та ґуральнях. Тих, хто не витримував умов праці, звільняли, наймаючи на їхнє місце інших.
Капіталізація сільськогосподарського виробни