Британская империя при первых трех Георгах пережила первый этапы индустриальной революции, без единой попытки смягчить ее социальные последствия. В течение XVIII века были выработаны основы двухпартийной системы и кабинета министров во главе с премьер-министром, и роль парламента и кабинета министра в управлении империей сильно возросла, но состав правительства и парламента оставался целиком аристократическим, отражая интересы только верхушки общества. В начале XIX века остро назрела необходимость при эти аристократические институты к той совершенно новой ситуации, которая создавалась индустриальными изменениями. Неудача в этом грозила неминуемо привести к социальному взрыву подобному французской революции. Вопрос о парламентской реформе, не раз поднимавшийся и до сих пор, стал краеугольным.Проблема заключалась в следующем: несмотря на значительную перестройку демографической картины, состав избирательных округов, существовавший в стране, мало изменился со времен Реставрации (а Карл II , в свою очередь, восстановил в стране елизаветинский состав избирательных округов, который был существенно изменен Кромвелем). Состав избирателей определялся законом, принятым в правлениеГенриха VI, по которому правом голоса обладали держатели дохода в 40 шиллингов, хотя данная планка давно уже устарела из-за инфляции. Поэтому избирательным правом пользовались 5-7 процентов населения Англии, распределенные отнюдь не равномерно по всей стране: четвертая часть из числа парламентских мест в палате общин принадлежали пяти южным графствам. В результате, например, в сравнительно малонаселенном графстве Корнуолл было целых 44 избирательных округа, а густонаселенные графства возле Лондона выбирали только 10 представителей в парламент. При этом закон об избирательных правах сельских жителей графств не менялся с 1434 г. Многие крупные промышленные города, например, Манчестер, Бирмингем и Лидс, вообще не имели представительства в парламенте.
Заснована з ініціативи Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Охримовича, В'ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Теофіла Окуневського, Теодора Савойки.
Керівне «ядро» УНДП — «Народний комітет».[1]
Програма партії містила вимоги: демократизації політичного життя в Австро-Угорщині з використанням легальних парламентських засобів; рівноправ'я українського і польського населення в Галичині; створення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захист інтересів селян (викуп великих земельних володінь і наділення селян землею).
Окрім того, у своїй програмі партія ставила завдання здобуття культурної, економічної та політичної самостійності українського народу, підтримки українського руху в Російській імперії, пробудження національної свідомості в українців Закарпаття, утворення з руської частини Галичини і Буковини однієї національної провінції з власною адміністрацією і сеймом.
Вищий орган партії — Народний комітет, який очолював Юліан Романчук.
Органом партії був тижневик «Свобода», на її політичній платформі стояли «Діло» та «Буковина».
Домінувала в національному житті Галичини й Буковини, вела успішну боротьбу з москвофільством, відіграла важливу роль у створенні ЗУНР.
На партійному з'їзді 28 березня 1919 року в Станиславові перейменована на Українську трудову партію.
1925 року увійшла до Українського національного демократичного об'єднання (УНДО).
Объяснение:
Заснована з ініціативи Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Охримовича, В'ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Теофіла Окуневського, Теодора Савойки.
Керівне «ядро» УНДП — «Народний комітет».[1]
Програма партії містила вимоги: демократизації політичного життя в Австро-Угорщині з використанням легальних парламентських засобів; рівноправ'я українського і польського населення в Галичині; створення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захист інтересів селян (викуп великих земельних володінь і наділення селян землею).
Окрім того, у своїй програмі партія ставила завдання здобуття культурної, економічної та політичної самостійності українського народу, підтримки українського руху в Російській імперії, пробудження національної свідомості в українців Закарпаття, утворення з руської частини Галичини і Буковини однієї національної провінції з власною адміністрацією і сеймом.
Вищий орган партії — Народний комітет, який очолював Юліан Романчук.
Органом партії був тижневик «Свобода», на її політичній платформі стояли «Діло» та «Буковина».
Домінувала в національному житті Галичини й Буковини, вела успішну боротьбу з москвофільством, відіграла важливу роль у створенні ЗУНР.
На партійному з'їзді 28 березня 1919 року в Станиславові перейменована на Українську трудову партію.
1925 року увійшла до Українського національного демократичного об'єднання (УНДО).